Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

каламарі, пера, печаті та всяка інша канцелярська справа ташувалась досить густо.

      І Козак Мамай подумав:

      «Прокинеться вранці оцей гемонський шляхтич (сучого сина стерво!) та й скаже січовому товариству, буцім перепив самого Мамая».

      Ото й пішов Козак шукати свідків, а не знайшов, бо всі вже були в ту пору п'яні.

      Тоді й узяв Мамай зі столу отого червоного шпанського воску, що з нього печатки прикладає генеральний писар до гетьманських універсалів чи й до листів султанові турецькому або королеві польському, та й на свічці той цупкий віск, що його ми звемо сургучем, розтопивши, приварив до столу великою печаттю Війська Запорозького обидва Однокрилові вуса, бо ж вони були тоді в нього довгі-предовгі.

      Та й пішов собі спати кудись до Дніпра, в очерети.

      А щоб генеральний писар не обрубав собі вуса передчасно та не втік од прилюдного вранці глуму, Козак Мамай посадив над ним, на тому ж таки столі, свого Песика Ложку та й звелів пильнувати.

      От прокинувсь Гордій Пихатий, аж голови ніяк не підведе.

      Поки він розшолопав, у чім річ, то вже й ранок благословився над Дніпром.

      Хотів був пан писар чим-побудь обрубати собі вуса, так і до шаблі ж не сягне рукою, та й Ложечка на нього, на тім же столі сидячи, над самісіньким носом, гарикає, як біблейський лев.

      На крик зійшлися вранці до намету генерального писаря добрі люди, мало не вся Січ зібралася, реготали, реготали, а теж нічого вдіять не могли, бо Ложка до столу нікого ж не пускав, а зброї на Мамаєвого Песика, звісна річ, ніхто не зніме ж!

      То реготали всі, а то бачать, же генеральному писареві вже й непереливки, кинулись були шукати Мамая, та хто ж його так зразу знайде в плавнях.

      А прийшов сам він уже чи не в обід.

      Отоді лише й зліз вірний Ложка зі столу.

      Обрубали тоді сокирою нинішньому гетьманові вуса так незграбно, що від правого – сливе нічого не лишилось, а лівий був ще досить довгий.

      Всі дожидали грози, коли пан писар опиниться біля свічада й уздрить свою пику з нерівними вусами, але, на превеликий подив, гроза минулася, бо пан Гордій Пихатий мав од природи одну потаємну ваду: в нього в очах з постійного перепою завше все двоїлося, – так уже йому Бог дав, – і, коли він дивився на себе в дзеркало, то бачив два носи, чотири ока, чотири вуса, чотири вуха, і він це розумів, і все, що бачив, ділив на два, а тоді, помітивши, що в нього чомусь – не чотири вуса, а тільки два, він подумав, що все двоїться, як двоїлось доти, а вуса двоїтись чомусь перестали, і був з того навіть вельми вдоволений, бо ж йому набридло та остобісіло все ділити на два, і його тішила змога не ділити бодай свої вуса.

      А й справді, подумати тільки: не завше ж приємно, коли в очах усе двоїться.

      Коли двоїться щось хороше, то нехай собі й двоїться.

      Коли ти даєш кому червінчик, а ввижається, буцім даєш ти два, – нехай! – а коли ти береш один замість двох?.. Самі тільки збитки!

      Про цю ваду пана генерального писаря не знав тоді ніхто, і добрі люди дивувались, коли він не помітив відсутності