Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

так сказав святому Петрові:

      – Петре, гов, Петре?!

      – Ну? – знехотя, куняючи над новим французьким романом, озвався апостол Петро.

      – Хто це до нас таку хвалу пускає?

      – Та вже пускає хтось.

      – Сильна хвала.

      – А сильна.

      – Ще й не бувало такої.

      – Та не бувало ж.

      – Усе по дрібочці, жаднюги, по зернятку палять у кадильницях той ладан.

      – Таж кожне зернятко, Господи, грошей стоїть!

      – А тут же – ціла купа: возів, гляди, зо два?

      – Не менше.

      – І хто б же оце воно отак ладанить?

      – Коли б же я знав!

      – А ти не лінуйся, Петре. Спустись.

      – Боже милий! Після наїдкуватої вечері…

      – Спустись-но і довідайся: хто він такий і чого він хоче з нас за свою хвалу?

      – Та, мабуть же, за велику хвалу немало й хоче.

      – А ти спитай: чого йому треба?.. Іди, йди!

      – Поки встанеш, поки злізеш, поки дійдеш… – І все-таки почав озуватися без ніяких онуч, – на небі ж онуч не держатимеш! – у руді старезні чоботища, які вже, либонь, з добру сотню років не бачили ні краплі дьогтю.

      А пан Господь, – надто вже тішило його таке щедре кадіння, – тим часом пильно принюхувався, вдихав приємні пахощі священної смоли і… раптом сильно чхнув.

      Закрутив носом і святий Петро.

      – Палене пір'я? – здивувався Господь Бог.

      – Палене пір'я, – погодився і апостол Петро і теж так дуже чхнув, аж навернулись сльози.

      Вони обоє дивилися вниз, на землю, але нічого до пуття вгледіти не могли, бо ж окуляри в сімнадцятому столітті були на небесах ще не дуже й звичним знаряддям, та й хтозна, чи зважились би тоді сам пан Бог і його заступник чіпляти на носа таку річ, аж надто досадну навіть і для досить підстаркуватих парубків, якими вже й на ту пору були пан Бог і апостол Петро.

      Отже, окулярів у Господа ще не було тоді, а без них тільки й можна було збагнути, що біля ладану зчиняється якийсь несвітній шарварок.

      20

      А шарварок там і справді вийшов неабиякий.

      Демид Пампушка-Купа-Стародупський, леліючи неситим оком стовп кадильного диму, злітав уже в упованнях до Бога (більшого ж тоді начальства не було), аж раптом знову вздрів тих самих соколів, котрі, зухвало намагаючись опинитись між ним та Вседержителем, ген-ген швидкими помахами крил кружляли вдвох у небі, граючись і справляючи, видно, своє весілля.

      Ставши поміж козаками великим паном, Пампушка вже не терпів, щоб йому перебаранчав хтось у будь-якому ділі, і те, що скоїлось далі, сталося дуже хутко, за якусь мить.

      Знову схопивши лук, що так і валявся біля його ніг, Пампушка рвонув тятиву, і спрягла, й проспівала стріла, і люди зойкнули, охнули, а Михайлик знову кинувся до пана.

      Та було вже пізно.

      Демид Пампушка ще замолоду славився як вдатний стрілець, і його татарська стрілка точнісінько влучила птаха, котрого в ті пори вважали в народі недоторканним, оспівували в думах та піснях, маючи його священним знаком вільної козацької