Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

те, що вже знов спалахнула на Вкраїні ганебна війна, почата Однокрилом, гетьманом-кривоприсяжцем Гордієм Пихатим, колишнім полюбовником дружини обозного, пані Роксолани, – війна, про яку ці люди круг нього ще, видно, й не знають?

      А чи те, що він вирішив скористатися з цієї війни задля власної вигоди?

      Чи, може, те, що він оце їде шукати скарби, зариті ще заходом покійного гетьмана-визволителя десь там, у місті Мирославі, де пан Купа мав честь бути полковим обозним?

      А чи те, що сподівається Пампушка-Купа з тими незліченними скарбами повалити в лиху годину війни кривоприсяжця Однокрила (скуби чорта, поки він линяє!), захопити гетьманську булаву, щоб таким же розбійником і гасителем духу народного запанувати над пошарпаною Україною?

      Чи, може, те, що вирішив обозний задля цього достойного діла всіх одурити?

      Одурити й нинішнього гетьмана, який, несподівано вдаривши, вже десь суне супроти Москви, порушивши угоду Переяславської ради…

      Одурити й січове козацтво, городян, ремісників та гречкосіїв, які оружно встають уже проти зрадника гетьмана, – одурити сірому та всіх посполитих, прикинувшись прихильником Москви…

      Одурити, коли пощастить, і самих москалів, що проти них ясновельможний гетьман учора вже рушив підступною війною…

      Не міг же таки пан обозний розповісти Мамаєві й про те, що в такім значнім ділі він вирішив ревно просити помочі в Господа Бога і що ця купа ладану… Ні, ні! Не міг же він нічого відповісти, пан Пампушка, оцьому шибайголові, паливоді й нетязі, котрий, либонь, і сам читає все в його думках, добре тямлячи, що пан обозний – псяюха з тих псяюх, які в ноги не тільки панам і гетьмана, а й простому людові кланяються, щоб кусати за п'яти…

      І тільки-но пан обозний наважився збрехати щось Мамаєві, тільки був роззявив задля цього рота, як Песик Ложка гавкнув, і Пампушка подавився першим же словом, як вареником.

      – Чого ж мовчиш? – напосідав Мамай. – Чи ти живим-таки до раю просишся?

      – Бодай хоч по смерті.

      – А тебе й по смерті в рай такого не пустять!

      – Та чому ж? – збентежено озвалась Роксолана, що не хукнула досі й пари з уст. – Чому ж таки не пустять?

      – А тому, що сотворив його пан Бог та й висякався!

      – Бог сотворив мене по своєму образу і подобію, – статечно відмовив пан обозний.

      – Хіба ж Господь такий кумедний?

      – Це блюзнірство! – проголосив Пампушка.

      – А все-таки в рай ось таких не пускають!

      І знов стурбовано спитала пані Купа:

      – Чому ж? Чому?

      25

      – Тому, тому! – весело передражнив її Мамай і нарешті пояснив Пампушці: – Не пустять до раю тому, що ти – лисий.

      – Та й що? – спитав обозний.

      – Лисих же в рай не пускають.

      – Хто це тобі сказав?

      – Це зна й останній дурень!

      – Але чому ж то лисих не пускають?

      – А тому!.. – І Мамай почав пояснювати: – Був би ти, скажімо, німець або швед, то напнув би на лисину зроблений з чужого волосся такий собі очіпок чи, як