Аліса в Задзеркаллі. Льюїс Керролл

йому не лізь!

      Обходь гніздище Бубуна

      Та Бузу звіра ліс!»

      Він взяв штрикучий меч до рук,

      Щоб дати чухрий бій,

      І сів під деревом Бумбук

      В роздумі хлюпоткій.

      І лиш хоробрий наш ратун

      Розхряпився на мить,

      Вилазить з лісу Казнахтун,

      Бурмошить і кипчить!

      Раз-два, раз-два! Меткучий штрич!

      Казнахтунові смерть!

      Довбешку жабну стявши з пліч,

      Герой приндичить геть.

      «Невже ти вбив Казнахтуна?

      Ти, синку, козардець!

      Яка славуча щастина!» —

      Крегоче панотець.

      Був надпечірок. Бощурки

      Гризрили в посогді,

      І бурцигалися швірки,

      Мов грульки у воді.

      – По-моєму, це доволі милий віршик, – сказала Аліса, коли дочитала, – але його ДЕЩО важко зрозуміти! (Бачте, їй не хотілося зізнаватися, навіть самій собі, що вона зовсім нічого не може второпати.) Цей вірш ніби наповнив мою голову якимись думками… от тільки я не зовсім певна якими! Та що б там не було, ХТОСЬ убив КОГОСЬ – принаймні це очевидно…

      «Ой-ой! – подумала Аліса, раптом підстрибуючи. – Якщо я не покваплюся, то доведеться повертатися назад крізь Дзеркало, так і не побачивши, яка вона, решта будинку! Треба спершу поглянути на сад!»

      Вона миттю вискочила з кімнати і побігла вниз сходами… хоча, зрештою, це був не зовсім біг, а, як сказала Аліса сама до себе, її нововинайдений спосіб спускатися сходами швидко та просто. Вона тільки ледь торкалася перил кінчиками пальців та м’яко пливла вниз, навіть не зачіпаючи сходинок ногами. Так само вона пропливла через передпокій і вилетіла б у той самий спосіб геть крізь двері, якби не вхопилася за одвірок. Алісі вже почало трохи паморочитися в голові від цього плавання в повітрі, тож їй було навіть приємно відчути, що вона знову йде ногами по землі, як годиться.

      Розділ II

      Сад живих квітів

      – Я б роздивилася садок значно краще, – сказала до себе Аліса, – якби могла забратися на отой пагорб; а ось і стежка, яка веде просто до нього… хоча ні, зовсім не веде… (це було сказано після того, як стежка протягом кількох ярдів декілька разів повернула під гострими кутами)… але здається, зрештою таки веде. Але як же дивно вона крутить! Це просто штопор якийсь, а не стежка! Що ж, ОЦЕЙ поворот уже приводить на пагорб, по-моєму… ні, не приводить! Він приводить прямісінько назад до будинку! Що ж, спробую піти іншим шляхом.

      Так вона і зробила: блукала й угору, й униз, вибирала один поворот за іншим, але весь час знов опинялася біля будинку, як і раніше. Більше того, одного разу, повернувши за ріг дещо стрімкіше, ніж звичайно, вона просто налетіла на стіну, бо не встигла зупинитися.

      – Навіть нічого не кажи, – сказала Аліса, дивлячись на будинок та вдаючи, що він із нею сперечається. – Я НЕ збираюся заходити назад. Я знаю, що тоді б я знову пройшла крізь Дзеркало… до своєї старої кімнати… і кінець усім моїм пригодам!

      Отож, непохитно повернувшись до будинку спиною, вона ще раз вирушила стежкою, твердо