Гаргантюа та Пантагрюель. Франсуа Рабле

появив Мабрена,

      Мабрен появив Воюйнеможу,

      Воюйнеможу появив Аклебака,

      Аклебак появив Недолугу,

      Недолуга появив Ґранґузьє,

      Ґранґузьє появив Ґарґантюа,

      Ґарґантюа появив зацного Пантагрюеля, мого пана.

      Певна річ, читаючи цей пасус, ви цілком резонно здивуєтеся і спитаєте: «Що за чудасія? Адже під час потопу загинули всі, окрім Ноя та ще семи душ, узятих на ковчег, одначе серед них згаданий Гурталі не числився?»

      Запитання, звичайно, доречне, цілком слушне і природне; але моя відповідь, гадаю, вас задовольнить, або тоді мені бракує десятої клепки. На світі мене тоді ще не було, вигадувати я не збираюся, натомість пошлюся на масоретів, цих мудів солоних і гебрейських гудців, а тамті авторитетно твердять, що згаданий Гурталі сидів не в Ноєвому ковчезі, – як туди влізти такому бардадимові? – а окаряч на ньому, як дітвора на дерев'яних кониках або як дебелий Бернський бик, убитий під Мариньяно, який окульбачив по-їздецькому важку гармату (з цього звірюки був і тихий шлапак і сягнистий клусак). Отак-то він, після Божого рятунку, вибавив ковчег від кораблетрощі: давав йому розгін ногами, а ступнею, як стерном, повертав його куди-хотя. Ті, хто сидів у трюмі, передавали через димар йому харчі, на віддяку за його послуги, і вряди-годи перемовлялися з ним, наче Ікароменіпп з Юпітером, про що нам повідав Лукіян.

      Ну що, ви добре втямкували? Тоді підправте добрий каганець, але не розбавлений, та й випийте самі. Ага, вам щось не віриться, а мені, як у пісні співається, й поготів.

      Розділ II

      Про уродини грізного Пантаґрюеля

      Ґарґантюа, устаршки літами чотириста сорок чотири роки, сплодив сина Пантагрюеля зі своєю дружиною Бадбек[126], дочкою упопійського царя амавротів. Породілля померла, бо дитятко було незвичайно велике та важке і побачило світ, задавивши свою матір.

      Для розуміння, чому і навіщо нарекли, хрестом благословляючи, так немовля, візьміть до уваги ось що: того року в Африці стояла велика суша, дощу не було тридцять шість місяців, три тижні, чотири дні, тринадцять годин і ще з гаком, сонце пекло так немилосердно, що вся земля висохла: навіть за Ілії не було такої спекоти, як тоді, бо на всій землі не зосталося жодного деревця, де б уцілів листочок чи квіточка. Трава пожовкла, річки змеженіли, джерела вичерпались; бідолашна риба, від якої відступила вода, тріпалася на піску й жалібно ячала; птахи, позбавлені роси, падали на землю; вовки, лиси, олені, вепри, лані, зайці, кролики, ласиці, куниці, борсуки та інша звірота валялися в полі дохлі, з роззявленою пащею. На людей жаль було дивитися. Вони тинялися, висолопивши язика, наче хорти після шестигодинних ловів; інші кидалися в колодязі, інші, шукаючи затінку, залазили корові в черево, – Гомер зве таких людей алібантами[127]. Все запіщанилося. Годі було без спожаління дивитися на даремні потуги людей якось порятуватися від страшенної спраги. На превелику силу давалося, скажімо, вберегти у церквах святу воду, аби її не вичерпали. На раді, що скликав Святійший Отець із кардиналами, ухвалено відпускати кожному по ковтку. Проте у церкві завжди впадало в око зо два десятки спраглих, що обступали того, хто роздавав воду, і роззявляли роти, щоб і їм перепала крапелиночка, як отому лихому багатієві, щоб, крий Боже, не

126

Бадбек – Роззява (ґаскон.).

127

Алібанти – висхлі (грекою).