Розбійницькі скарби: Казки про розбійників. Сборник

молодята у браму, слуги зразу доповіли про них цісареві. Той вибіг з палацу і в сльози:

      – Де ти так довго була? Що? Як?

      Дівчина й розповіла йому все.

      – Цей хлопець визволив мене, то я беру собі його за чоловіка.

      Другого дня цісар справив велике весілля: з'їхалися вельможі з різних кінців світу, пили, гуляли, веселилися. Того ж дня володар передав Іванові свою корону, аби керував державою, а він на старість йому помагатиме.

      Побув Іван на троні день, тиждень, місяць. Зрозуміли люди, що добрий він та злагідний, то й самі стали йому у всьому допомагати. Так процісарював він рік. За цей час багато добра зробив людям. Але якось каже він жінці:

      – Добре мені тут: маю хліб, до хліба, ніхто мені впоперек дороги не стає. Та хотів би знати, чи мають що їсти, пити мої мама і брати, як ґаздують-маються, бо давно їх не бачив.

      Жінка не стала перечити.

      – Твоя воля, чоловіче, – каже. – Як хочеш провідати родичів, то їдь, я не бороню. Але дам тобі на дорогу одну пораду: у цьому лісі живуть розбійники. Жодної людини вони не пропускають, аби не позбиткуватися з неї чи пограбувати її. Не обминуть вони нагоди відібрати ношу і військо в тебе. А тому бери із собою багато вояків, то будеш у дорозі безпечніший.

      – Най буде, – каже Іван, – візьму багато війська.

      Зібрав на дорогу харчів, гостинців, сів на коня та й помаленьку рушив з вояками. Їхали вони, їхали. А на вечір заїхали у такий густий ліс, що ні далі добиратися не видять, ні вертатися не знають уже куди. Каже Іван:

      – Переночуймо тут, а рано знайдемо дорогу і вирушимо далі.

      Пішли вояки шукати лому, аби запалити вогнище, коли це дивляться, а недалеко стоїть якась велика хата, а поблизу неї – шопа[5]. Вертаються вони, повідають про те, що бачили, Іванові. Той узяв слуг, заходять до хати, а там були розбійники, перебрані у звичайне вбрання.

      – Просимо до нас у гості, – кажуть. – Не погордуйте бідними.

      І балакають то те, то се.

      Домовилися, що Іван разом зі слугами ночуватимуть у хаті, а вояків ті люди на ніч замкнуть у шопі, бо так їм буде краще і бідолахи не померзнуть вночі. Полягали всі спати, змучені були з дороги, тож швидко поснули. Тим часом розбійники радяться, що робити з Іваном та його вояками. Один каже:

      – Побити всіх.

      Другий:

      – Повісити.

      А отаман мовить:

      – Ні. Вояків не треба ні вбивати, ні душити, а лише не відмикати тиждень шопи, то від них жодної живої душі не залишиться. А з Івана зніміть цісарську одіж і киньте його у вогонь, аби згорів і попелу від нього не лишилося.

      Розбійники так і зробили: роздягли Івана, наклали на шопу залізний засув і розіклали на подвір'ї вогонь, аби кинути в нього хлопця. Бігають розбійники з хмизом, метушаться, бо хочуть якнайшвидше впоратися. На той час від шуму та холоду пробудився й Іван. Побачив, що розбійники стягли з нього всю одіж, й відразу зрозумів, що це якраз ті розбійники, за яких йому казала жінка. Але вдіяти щось було вже запізно. Треба було якнайшвидше самому рятуватися. Вискочив він, як був, через вікно

5

Шопа – повітка, сарай.