Розбійницькі скарби: Казки про розбійників. Сборник

      Закляте місто

      Були в однієї дівиці три сини: двох вона любила, бо роботящі були й у всьому її слухали, а наймолодший хотів усе бачити й знати і за це завше був битий. Бувало скоїть щось хлопчина, вдова лупцює його, виганяє з дому, а він навіть не скривиться.

      – Бийте, бийте, – каже, – уздрите, я ще цісарем буду.

      – То ти ще й договорюватися будеш, – вдова з буком до нього. – Аби тебе вдома більше не виділа, балаболе останній.

      Терпів хлопець мамині образи, перебивався сяк-так, а потім і не стерпів.

      – Раз не потребуєте мене в хаті, – каже, – то я піду собі геть.

      Ухопив зі стола кусень хліба і пішов у світ за очі. Сам Бог знає, скільки йшов та й зайшов до заклятого міста. Туди, де люди не знали ніколи злагоди між собою, а як здибалися на вулиці, то різалися ножами. Іде вулицями того міста і не може надивуватися: файні будинки, дороги, мости, а людей нікого нема. Не може навіть попросити у когось вогню, аби запалити дзиґар. Прикро і страшно хлопцеві. Та що зробить? А на краю міста стояв великий замок. «Дай, – думає собі, – зайду до середини, може, натраплю на когось та розпитаю про вогонь і дорогу. Мусить же бути якась сторожа у замку». Прочинив він одні двері, прочинив другі – нікого. Лише на столі записка: «Якщо ти з добрими намірами, то йди далі й почекай на мене в палаці». Перебіг хлопець очима ту записку раз, другий, думає: «Як є записка, то, певно, є той, хто її написав». Зайшов до палацу, сів собі й роздивляється. А довкола все золотом пооббиране, шовками, парчами обвішано – лише стій та дивися. Походив він там, подивився. Перед полуднем приходить панна: напівчорна і напівбіла, каже:

      – Добрий день, Іване.

      – Добрий день, – відказує їй хлопець.

      – Яке буде твоє перше бажання?

      Став Іван, почухався у голову.

      – Нічого так не хочу, як їсти. Якби ти могла принести мені бодай грінку хліба та зубок часнику, то я був би тобі дуже вдячний.

      – Добре, – каже пані, – буде тобі хліб і до хліба.

      Підійшла до стола, три рази вдарила по ньому кулаком, щось прошептавши, нараз на ньому з'явились і сало, і ковбаси, і шинка, і вареники – усе, чого тільки душа бажає. Хлопець добре виголоднівся, то відразу сів до столу, а пані йому:

      – Скільки не їстимеш із цього столу, то він ніколи не спорожніє, але запам'ятай, аби що тобі хто говорив, аби хто тебе що просив, аби не обзивався три дні, бо закам'янієш і пропадеш. А послухаєш мене, то я пораджу тобі, що далі робити.

      – Добре, – каже хлопець, – зроблю так, як ти мені кажеш.

      Пані пішла собі геть, а Іван просидів у палаці день, вечір. Але надійшла ніч, чує: прибігають два чорти.

      – Гей, чоловіче, – кажуть, – ти що тут робиш?

      А той мовчить, якби в рот води набрав.

      – Ти що, язика проковтнув, що не обзиваєшся? – прискакують чорти ближче і то один, то другий дають штурбанів під ребра.

      Хлопець, ніби не чує. Узлостилися чорти, б'ють Івана, аж з нього дрантя летить, а він навіть не пручається. Били, як міх з половою, доти, поки не протяли кугути. Як учули півнів, лишили Івана, а самі втекли. Так там відлежав хлопець