Іван Богун. У 2 тт. Том 1. Ю. В. Сорока

Не від лінощів або оковитої. Ні! А був я, бачите, у надвірній сотні шляхетного пана не останнім жовніром. Що за пан, дозвольте на моїй совісті облишити. Служив я йому вірою та правдою, за що й гроші отримував. Оженився. На Бога не мав чого нарікати, завжди добром мені дячив. Але скінчилося… панові Катерина моя до вподоби прийшлася. Далі, воля ваша, не пізнаєте від мене нічого. Скажу лишень, що пан той уже не ласий до чужих жінок. Хіба що на тому світі – все, як у нас… А до вас прийшов, бо хочу стати на захист віри і тим гріхи спокутувати.

      Запорожець пригладив свої білі, немов сніг, вуса.

      – У нас, чоловіче, не монастир.

      – Та й я не такий грішник, аби кров православну на руки брати.

      – Що ж, приймемо тебе. Тільки одне мусиш знати: за найменше злодійство на Січі скараємо на горло!

      – Звичаї ваші, вельмишановне лицарство, я знаю. Якщо лихий поплутає – карайте! Я до вашого дому прийшов, як до світила гонору, тому за його зневажання кару сприйму спокійно і без нарікань. На тім і стою.

      – Гм… – запорожець ще раз пригладив вуса і стиха перемовився з трьома своїми товаришами. Було помітно, що відповідь Місюрки йому сподобалась. Нарешті він подивився на Нечая:

      – А ти, хлопче, у Бога віруєш?

      – Вірую.

      – Перехрестись…

      Коротко розпитав колишнього бурсака, дізнавшись від того, що має діло з випускником бурси при Київському Богоявленському братстві, сином дрібного православного шляхтича з Бару. Похитав головою, потім так само допитав Івана. Після цього запитав дещо м'якше:

      – А горілку п'єте?

      Усі троє з полегшенням посміхнулися.

      – П'ємо!

      Запорожець повернувся до натовпу і махнув рукою комусь, кого поки що новачки бачити не могли.

      – Давай неси, Малахай, очікуємо!

      Козаки швидко розійшлися, даючи дорогу величезному, немов гора, запорожцю, який тримав у руці звичайне цебро, що ним зазвичай дістають з колодязя воду. Широкими кроками козак підійшов до центру кола і поставив цебро перед новачками. Зачерпнув «михайлика» такого великого, що той містив у собі не менше аніж півкварти, і простягнув Місюрці. Той прийняв, вклонився присутнім на чотири боки і випив оковиту до дна. Тимошівці схвально загуділи. Услід за Місюркою випив свій коряк Нечай, потім Богун. Іван одразу ж почув слабкість у ногах і круговерть у голові, але зробив над собою зусилля, щоб не виказати свого стану стороннім. Кинув коряк у напівпорожнє відро і недбало поклав правицю на руків'я шаблі. Великий палець лівої руки завзято засунув за шовковий очкур, що ним був оперезаний.

      Старий запорожець лише тепер посміхнувся.

      – Ну, панове-молодці, як охрестимо козаків?

      Цієї миті наперед виступив курінний отаман.

      – Дозвольте й мені слово мовити, – здійняв він руку вгору.

      – Кажи, батьку, – загуділи козаки.

      – Слухаємо, курінний!

      – Твоє слово!

      – Тоді так! – курінний указав на Місюрку. – Спочатку цей козак. Ти яким ім'ям хрещений, чоловіче?

      – Савлом, – поважно відповів Місюрка.

      – Савлом.