Іван Богун. У 2 тт. Том 1. Ю. В. Сорока

де ж це ви пропадали? – гукнув до друзів. Ті переглянулися.

      – І не думали ми пропадати, – відповів Нечай. – До Тимошівського куреня от прибилисьмо…

      – Он воно як! І Місюрка з вами?

      – Еге ж. Тільки не Місюрка він більше. Братчики Савою Обдертим нарекли.

      Васюк реготнув.

      – Влучно. А ви що ж, і собі на море вирішили?

      – Авжеж… – Іван раптом знітився, – та чи не скажуть, що зарано?

      – То ні, – поважно відповів Макогін. – Пан осавул не відмовлять. Найкраща то є школа для козака – турка бити. Сміливо йдіть до нього, він усе пояснить.

      Кіндрат повернувся до товариша.

      – Йдемо, Васюк, до тимошівців, знайдемо Обдертого, та й до шинку. Треба встигнути гроші пропити, а ну як з походу не повернемося?

      – То й біс із ним! – стріпонув довгим чубом Зоря.

      – Біс не біс, а гроші пропити треба, вони мені крізь кишеню тіло печуть, кляті.

      – Розумно, – погодився Васюк, і обидва, не прощаючись з хлопцями, почимчикували в напрямку Тимошівського куреня.

      Через півгодини Іван та Данило стояли серед великої світлиці, вікна якої виходили на повний козаків січовий майдан, стіни було завішено перськими килимами і зброєю, а в кутку, під образами Трійці та Божої матері, горіла невеличка срібна лампадка. Навпроти образів стояв великий дубовий стіл, за столом, один навпроти одного, сиділи військовий осавул Назар Соколець і військовий писар, якого згідно непевних спогадів Богуна звали чи то Петром Крушільницьким, чи то Федором Круковецьким.

      – Здоровий будь, батьку! – приховуючи хвилювання, мовив Іван.

      – Здорові будьте і ви, пани-молодці! – відповів Соколець низьким чистим голосом. – Сідайте на лаву.

      – Та ні, батьку, дякуємо, – Іван пригадував, як його вчили розмовляти з січовою старшиною за запорізьким звичаєм. – Ніколи нам сидіти, бо діло до тебе маємо.

      Соколець знизав плечима.

      – Ну тоді кажіть, яке ваше діло?

      – Хочемо на турка… У море!

      Соколець кілька хвилин, оцінююче, обдивлявся обох.

      – Уперше?

      – Так, уперше, але усі колись починали! – твердо, навіть з викликом відповів Нечай.

      – Твоя правда, козаче, усі колись починали… Що ж, узяти можна. Що мати із собою, знаєте?

      – Зброю! – вихопилося у Нечая.

      – Зброю… – повторив Соколець. – Ясна річ, що не цяцьки. Одним словом, слухайте уважно: на козака потрібно мати дві рушниці, чотири пістолі, шаблю. Шість фунтів пороху, шість кіп[31] куль. Сухарів достатню кількість, пастреми,[32] саламахи, муки. З одежі – двоє шаровар, сорочку, грубого сукна каптан і шапку. Одежу беріть стару, мені на човнах фарбованих кармазинів не треба. Горілки не брати. Якщо помічу когось напідпитку, розмова коротка – за облавка, риб годувати. З якого ви куреня?

      – З Тимошівського, батьку! – відповіли обидва в один голос.

      Соколець зробив знак писарю. Той мокнув у свій срібний каламар довге гусяче

31

Копа – шість десятків.

32

Пастрема – в'ялена баранина.