Іван Богун. У 2 тт. Том 1. Ю. В. Сорока

стримано посміхнувся.

      – Ну от що… Доки ми наодинці, я для тебе, як і раніш – Омелько.

      І козаки заглибилися у спогади. Згадували давній бій з польськими жовнірами, які напали на хутір, уроки фехтування, спішний від'їзд Омелька. Раптом Іван, щось пригадавши, поліз у кишеню каптана і витяг звідтам старенького шкіряного гамана.

      – Ось, – простягнув він гаман курінному, – це все, що я знайшов під сливою.

      – Під якою сливою? – не зрозумів одразу Омелько.

      – Під тією самою сливою, яка росте під ґанком твоєї хати.

      Омелько прийняв з Іванових рук важкенького мішечка і потряс його на долоні.

      – Тепер пригадую, – вимовив він згодом. – Що ж, було б цілком справедливим, якби він залишився в тебе, адже я певен, що завдав тоді своєю появою вам немало прикрощів?

      Іван у кількох словах передав події, які відбулися після Омелькової втечі.

      – Прикро. Прикро, що завдав твоєму батькові стільки шкоди. Все ж візьми, це гроші твої.

      Богун рішуче похитав головою.

      – Ні. Ти колись сказав, що у випадку, якщо ти будеш відсутній п'ять років, я повинен відкопати їх. Я відкопав, і ось вони – сто п'ятдесят злотих. Від цього вони не перестали належати тобі. Довгенько їм однак прийшлось очікувати на тебе.

      Омелько з лагідною посмішкою подивився на Богуна.

      – Дякую, Іване. Я віддам ці гроші до військової скарбниці, і нехай вони послужать війську та Україні. За них, приміром, можна озброїти мушкетами три десятки людей.

      – Як знаєш, – знизав плечима Іван.

      Кілька хвилин панувала мовчанка. Нарешті Омелько підвівся.

      – П'ять років. Минуло вже п'ять років. Як швидко збігає час.

      – Для мене він плив надзвичайно повільно, – посміхнувся Богун.

      – Я й не сумніваюсь, – і собі засміявся Омелько. – Батько нічого не передавав сказати?

      – Він наказував, щоб я тобі кланявся і просив наглядати за мною.

      – Ну, тобі нагляд уже не потрібний, он виріс як: неначе жидівське лихо. А ще, здається, учора пістоля двома руками тримав… А як із шаблею, вправляєшся?

      Замість відповіді Іван вихопив з піхов дамаський клинок і з такою швидкістю закрутив ним, перекидаючи руків'я з однієї руки у другу, що в Омелька почало рябіти в очах.

      – Овва! – тільки й вимовив він.

      Біля діжок з горілкою скоро почалися пісні, а потім і постріли салютів. Сонце сідало за очерети плавнів, залишаючи козацьку столицю вогням смолоскипів та примарному місячному сяйву. З боку торгового передмістя чувся гамір і віддалені крики – базар там не затихав до пізньої ночі. Від курінних кабиць вітерець доносив пахощі вечері, що готувалася. Підходив до завершення перший день на Січі. День, який Іван уявляв собі сотні й сотні разів.

      V

      Кілька днів Нечай з Богуном вивчали життєвий устрій січової фортеці. Ходили широким, здатним вмістити кілька тисяч людей майданом, роздивлялися укріплення, які складалися з досить складних і потужних редутів,