Doc 1. Артем Чех

пішов, і над будинком нависла тиша, навіть сусідський пес поводив себе сумирно. Стало тихо і порожньо.

      – Ну? – питально глянула Маша на Варю.

      – Шо «ну»?

      – Як він тобі?

      – Господи, Мань, ти так питаєш, наче хахаля мені шукаєш.

      – Та ні, просто…

      – Ну що, хороший хлопчик…

      – А взагалі?

      – Невже ти думаєш, що цей малий може подобатися мені як чоловік?

      І вони разом приснули суто дівочим, зрозумілим лише їм одним сміхом.

      Зайшла Фріда Яківна. З її чорних глибоких зморшок викотилися дві кульки вологих очей.

      – Ще одного мужчину привели? – жартівливо, але з серйозною претензією промовила вона.

      – Яківна, йди читай.

      – Я вже дочитала, – хитро прохрипіла вона й похитала не то головою, не то всім своїм тулубом, неначе радянський Вінні-пух.

      – Дати ще книжку?

      – В мене є. Навіщо ви привели ще одного мужчину? Для мене?

      Вона важко опустилася на диван, заскрипіла й видавила вже давно заготовлену по звичайному старечому шаблону фразу. Але фраза була настільки сповнена самоіронії, що не викликати поваги до старої просто не могла.

      – Поки я жива, я хочу від життя отримувати сповна, а ви – лише дві ідіотки. У вашому віці я вже стільки пережила…

      – Ми це знаємо, – сказала Маша, – ви це вже говорили не один раз.

      – В мене був роман з Олександром Петровичем.

      – Ми і це знаємо.

      – А Льова Б…

      – Бла-бла-бла, Яківна. Звідки ти знаєш, можливо ми і є майбутні Льови Б., Шагали та… – Маша намагалася підібрати ще одне гучне ім’я для повноти картини, але розумовий вакуум не дав змоги договорити.

      – Довженки, – додала Варя.

      – Як варіант, – поскрипіла Яківна. – Тільки у той час, коли я дружила з Олександром Петровичем, він уже був ДОВЖЕНКОМ з великої літери. Мовчу вже про Б… Той завжди виділявся одержимістю до вільнодумства та незалежності! А потім війна, і… – вона важко зітхнула.

      – Я все це знаю, ба, – занервувала Маша. – Іди читай.

      Поскрипуючи й видаючи насмішкуваті звуки, Фріда Яківна подалася до своєї кімнати.

      На вулиці загримало, а по вікну забарабанив дрібний, але настирливий дощ.

* * *

      У Маші вдома я був постійним гостем. Зазвичай я телефонував, казав, що скоро буду, і вони були завжди раді мене бачити.

      Це був будинок Маші. Колись в ньому мешкала її бабуся з матір’ю, але три роки тому бабуся померла від важкої форми бронхіальної астми, яка мучила її ще з дитинства. Маша залишилася з Фрідою Яківною. А згодом до них підселилася Варя. Як виявилося, вони були подружками ще з дитинства, разом навчалися у школі, разом вчилися в академії, разом недосипали, недоїдали, складали іспити, якийсь час намагалися виставлятися, жили майже впроголодь. Одежу купували на секондах, музику у піратів, їжу на місцевому ринку. Пацани – Боб, Рамзес і Олег – колись були їхніми однокурсниками, а тепер просто хорошими друзями. Я теж став хорошим другом, принаймні з ними перестав поводитися