Doc 1. Артем Чех

фотографій, книжка, яку я читав ще в дитинстві, – невже я схожий на десятирічного, що маю отримувати таку підліткову нісенітницю, як Фенімор Купер?! За кого вони мене мають?

      – Дякую, – подякував я за Купера. – Давно мріяв почитати.

      Що я мав їм сказати? Що фанатію від Набокова, що підсів на Юза Олешковського, що останнє, що я прочитав, був «Волхв» Фаулза?

      Єдиний гідний подарунок, який я отримав, був набір акрилу від дяді. Він завжди знав, що мені потрібно. У дев’ять років він подарував мені складаний ножик, у дванадцять – радіоприймач, у п’ятнадцять – господи, що ж він мені подарував у п’ятнадцять? А, згадав, скейт він мені подарував. І от зараз – акрилові фарби, хоча я вже давно від них відмовився й мазюкав маслом, тим не менш це набагато краще, ніж фотоальбом, який розлізся одразу, як я намагався запхнути в нього першу фотографію, чи Купер, якого я за тиждень подарую сусідському хлопчині, який у свої десять, окрім коміксів про черепашок ніндзя, нічого не читав.

      Я розумів, що всі ці наші знайомі жили бідно, що їхнє життя складалося не ліпшим чином, безробіття, режим (тоді ми ще так не думали) Кучми, проблеми зі здоров’ям. Але, окрім Купера, є ще тисячі інших письменників, а замість фотоальбому я з радістю прийняв би у подарунок кишеньковий годинник з римським циферблатом – такий годинник я собі ніколи б не купив, тому що такі речі мають даруватися. Але знаю, знаю: годинники не дарують – вірна розлука, порожню тару не віддають, а на тінь не наступають, бо мама помре.

      Нудно.

      – Як школа? – типове питання за святковим столом.

      – Круто, ба! Сьогодні, нарешті, закінчив.

      – Сумуватимеш?

      – Ага, – що я мав розповідати? Як мені осточортіла та школа з її совковими догматами та бюрократичною системою?

      – Екзамени тепер?

      – Ну да. П’ять штук.

      – А які?

      Господи, яка тобі різниця? Сиди там собі мовчки, жуй торт, не чіпай мене.

      – Та там… – відмахнувся я.

      Інше типове питання:

      – А дівчина в тебе є?

      – Да, – що я мав казати? Пояснювати, що закоханий і що невідомо, як все складеться найближчим часом?

      У пацанів, себто у батьків, очі вилізли на лоба. Ну, звичайно, вони ж бо думали, що я як мінімум пасивний гомосексуаліст, а тут якійсь напівзнайомій родичці (і факт родинності треба ще довести) я так просто кажу, що в мене є дівчина.

      – А що за дівчина?

      – Все, як у людей, – просторово відповів я.

      Всі засміялися. Ха-ха-ха, як у людей.

      – Ну так, – пояснив я, – сіські, піська, все нормально.

      Щось я зайве бовкнув, всі замовкали, сміх якось розчинився й поховався у закутках їхнього спільного заціпеніння.

      – Ну так, це теж не остання річ! – перевів усе на хохму дядя, всі знову засміялися, погодилися, що так, сімнадцять років, вже, в принципі, дорослий юнак, що ж ми з ним до сороковника панькатись будемо.

      – Ну да, – сказав бабусин друг, хрещений єврей дядя Сєва (як його звали насправді – я досі не знаю, але прізвище в нього закінчувалося на «баух»). – Покине скоро пташечка родинне гніздечко.

      Цю