Doc 1. Артем Чех

а на Боба ти не гони, він класний хлопець, – сказала Варвара, від чого Сергій, себто Боб, опустив очі й посміхнувся, як мені здалося, не без долі єхидства, зрозумілого, мабуть, йому одному.

      – Вип’єш? – запитав Олег.

      – Ні, дякую. Це вбиває.

      – Вино? – розсміялася Люда-коняка. – Вино – ні.

      В кімнату нарешті зайшла Маша-рятівниця. Слава богу, подумав я, адже стримуватися від ніяковіння та злості я вже не міг. Богєма, твою мать.

      – Твій беж, – простягнула вона тюбик, загорнутий у твинову ганчірку.

      – Угу, – подякував я.

      – Яківна бурчить. Їй сміх наш читати заважає, – сказала Маша, звертаючись швидше до мене, ніж до своїх хохотунів. – А ти заходь, єслі шо, – звернулася вона явно до мене, але з косим поглядом до дверей, через які мені належить у найближчі три секунди вийти.

      – Угу.

      Я вийшов з кімнати по-англійськи. Хоча, як на мене, по-хамськи.

      – Не будь таким серйозним! – почув я голос з кімнати, який належав чи то Рамзесу, чи то Олегу.

      В коридорі я наткнувся на живий зморщений мішок. «Певно, Яківна», – подумав я, взувся і попрямував до виходу.

      – Це кухня! Вихід тут, – заскрипів живий мішок.

      Геть розгубився.

      – А скільки тобі років? – якось неочікувано для себе запитав я у Маші, вже стоячи на ґанку.

      – Двадцять шість.

      – Г-м, – розгубився я. – Чогось я думав, що на дванадцять менше.

      Вона всміхнулася й зачинила за мною двері.

* * *

      За два тижні, коли стало зовсім тепло, коли відцвіли яблуні і от-от мали зацвісти каштани, Маша зайшла до галереї купити білої фарби. Дюша, як і того разу, стояв біля каси й переглядав усі охряні відтінки.

      – Ти малюєш оголених жінок? – привіталася вона іронічною посмішкою.

      – З чого ти взяла? – глянув на неї Дюша так, наче вони були давніми друзями й позичали один одному гроші більше десяти років.

      – Не знаю, стільки охри. Тобі знову потрібен беж?

      – Ага, – сказав він.

      – В нас є беж! – встряла гладка і добра продавщиця Валентина й полізла під прилавок.

      Ця Валентина була колишньою художницею, якщо художник взагалі може бути колишнім або теперішнім, виставлялася в Будапешті, Софії, Москві, але після розвалу сересер нікому не було діла ані до неї, ані до її мазанини. Сама ж вона була не пристосована до життя й до біганини різними художніми спілками. Чоловіка Валентини, який займався її творчістю, посадили ще у вісімдесят дев’ятому за вбивство міліціонера, тому з часом її амбіції художниці всохли. Валентина тричі намагалася накласти на себе руки, сиділа в психіатричній лікарні, а нині тягнула на собі сина-алкоголіка і, здається, раділа життю, принаймні створювалося таке враження.

      – Десь був, – промимрила Валентина.

      Коли вона вилізла з глибин підприлавоччя, в галереї нікого не було, хіба що маразматичного вигляду дідок уважно розглядав скелет.

      Це була їхня друга зустріч. Дюша легко погодився на запрошення Маші, погодився зробити чергову спробу реставрувати невдале знайомство й провести приємний вечір.

      Вони йшли