Сині двері зліва. Артем Чех

з чіпких лап смерті, позадкував, розвернувся на невідому кількість градусів і побіг. Опинившись знову на вулиці, він вирішив перечекати бурю, перевести дух і дати раду з консьєржем, тобто, перепрошую, concierge, але остання переводити дух не збиралася і слідом за нашим головним героєм вискочила надвір.

      – Стій! – закричала вона.

      Закашлялась, сплюнула – і знову:

      – Куди тікаєш?

      Корф досить вправно нахилилася, згребла руками у чорних в'язаних рукавичках сніг, зліпила сніжку і кинула нею у нашого головного героя.

      – Та як ви смі… та що ж… – намагався щось заперечити наш головний герой. Очевидно, він був неабияк шокований зухвалою поведінкою Марії Федорівни, яка, не гаючи дорогоцінного часу, вже встигла зліпити другу сніжку.

      – Лови! – зледеніла сніжка влучила в ногу.

      «Не так боляче, як образливо», – подумав наш головний герой.

      – На ще! – Артилерійський вогонь, що був пущений з рук Корф, градом посипався на нашого головного героя.

      – Значить, так? Да?

      Закипаючи від люті і ховаючи свій ображений організм за стовбуром каштана, наш головний герой почав і собі ліпіти сніжку, але він закипав настільки, що сніг моментально танув у його гарячих руках, і тоді він узяв себе в них, зосередився, згадав літній дощ та польові квіти, згадав матусю, щасливе дитинство, книжки Нестайка та Трублаїні і заспокоївся. Руки охололи, але у глибині душі ще жеврів гострий вогник помсти, і, таки зліпивши сніжку, він, пригадуючи свої юнацькі здібності у метанні молота, жбурнув ідеальної форми снігову кулю у Марію Федорівну Корф.

      – Тримай, Куйбідище! – закричав наш головний герой і відчув блаженство, яке наступає лише в одного з дуелянтів, що отримав бажану сатисфакцію. Визирнувши з-за каштана, він побачив Корф, що розтягнулася на землі. Вона тужно стогнала. Стогнала і Марія Федорівна. Перелякавшись власної контратаки, наш головний герой підібрав поли пальта й стрімголов понісся до пораненої.

      – Я вас не боляче? – винувато запитав він, досягнувши тіла.

      – Ти мене дуже боляче! – сиплим голосом завила Корф.

      – Вибачте, я не хотів.

      – Не хотів би – не влучив. У саме яблучко, стрілок ти ворошиловський.

      Однією рукою Корф прикривала поранене око, іншою намагалася вдарити нашого головного героя.

      – Фінгал вискочить, – констатувала поранена.

      – А ви його снігом.

      – Зараз я тебе снігом! – закричала Марія Федорівна. – Дай руку.

      Піднявши із землі громіздку тушу консьєржки, наш головний герой огледів корфівське око і зробив висновок: синець буде, до того ж синець великий, але озвучити свій висновок уголос він не наважився.

      – Ви перші почали. Чого було за мною гнатися, а потім ще й сніжками кидатись? – намагався виправдатися наш головний герой.

      – Не виправдовуйся! Чого-чого? Бо того! Не треба було тікати!

      – Вибачте, але ви мене налякали. Кричали тут: підловила, підловила!

      – Треба