Сині двері зліва. Артем Чех

у якому перебував наш головний герой, наслідки могли бути як катастрофічними, так і комічними. Варто зазначити, що перебуваючи у новій для нього соціопсихологічній атмосфері, він зовсім забув, що таке адекватне сприйняття стану речей, а тому був готовим до будь-чого. Навіть до каламбурів.

      – Хліб у вас свіжий? – запитав наш головний герой у продавщиці, веселої хохотушки невизначеного віку.

      – Хо-хо! Свіжий? Ви питаєте, чи свіжий у нас хліб? Глєб, поясни молодому чоловіку, чи свіжий у нас хліб.

      З порожнього ящика, що стояв біля чорного виходу, підвівся кривоносий здоровило у заплямованому свіжою кров'ю фартуху, відклав газету з учорашнім кросвордом і прогримів рідкісним басом:

      – Хліб у нас завжди свіжий!

      – От бачите. Хліб у нас свіжий, – заквоктала весела продавщиця. – У нас не буває несвіжого хліба. Глебушка, сідай, дякую.

      Глєб повернувся до кросворда.

      Наш головний герой зрозумів, що потрапив, як кажуть на Півночі, впросак. У його невеличкому селищі, звідки він був родом і де донедавна відлежував боки, хліб завозили щовівторка та щосуботи, а тут, у столиці, а тим більше у булочній – таке різноманіття хлібних виробів: плюшка витанцьовує камаринську рука об руку з кренделем, довгі крихкі багети переплітаються із запашними слойками, а хліб буває не тільки чорний або білий, не тільки батон або звичайна харківська булочка, які наш головний герой звик бачити на вузеньких дощатих прилавках рідного магазину, а ще й бородинський, сметанковий, на хмелю, гроно з ізюмом, володимирський, печерський, домашній, висівковий, графський, ніжний, горіховий, пряний, білково-біличанський і, врешті-решт, арнаутка.

      – То як? – з викликом промовила продавщиця. – Лови-лови!

      – Кого? – не зрозумів наш головний герой.

      – Очі. Он як розбіглися! – І вона розсміялася веселим і гучним сміхом. – Ну? – раптово посерйознішала вона. – Шо давать?

      – Хліб. Чорний. І батон.

      Поки що наш головний герой вирішив не ризикувати, а залишити столичні делікатеси до наступних разів.

      – Батон нарізаний?

      – Ага, але в ідеалі…

      – Вуді Аллен! – підхопила продавщиця.

      – Що?

      – Це каламбур. Не лякайся. Ти кажеш «в ідеалі», а я підхоплюю: «Вуді Аллен».

      – А, ясно, – посміхнувся наш головний герой, подумки відзначаючи, що каламбур дійсно непоганий.

      – А коли приходять кацапи, – подав свій басовитий голос Глєб, – і кажуть «пастараємся», ми зазвичай відповідаємо «Баста Раямс».

      – Ясно, – стримано прокоментував наш головний герой, дістаючи дешевий гаманець із шкірозамінника з гравіюванням «DG».

      – То шо давать? – знову запитала продавщиця, широко посміхаючись. – Батон нарізаний?

      – Так, але в ідеалі…

      – Вуді Аллен! – не меш за попередній раз зраділа продавщиця.

      – Це вже не смішно, вибачте, – сказав наш головний герой, підраховуючи гроші у гаманці.

      – Кому як, солодкий, кому як, – і вона щиро підморгнула. –