Сині двері зліва. Артем Чех

герой був, але чи тим самим – з упевненістю відповісти він не міг.

      – Не відповім напевне, – зашарівся наш головний герой, – так, справді, я племінник, дядечка мого звати Іваном, але яке це має значення?

      – Іваном, кажеш? – замислилася Рита Львівна.

      – Іваном Опанасовичем…

      – По батькові мене не цікавить. А що цікавить тебе?

      – Мене?

      – Так, що тебе цікавить?

      – М-м-м… я навіть не знаю, що вам відповісти.

      – А ти не відповідай. Хочеш сісти?

      – Було б непогано. Я, власне, стомився трохи.

      – І я б сіла, проте нема куди, – Рита Львівна окреслила однією (але точно не лівою) рукою простір, вказуючи на те, що в кімнаті відсутні не тільки крісла, а й хоч якийсь найполаманіший табурет.

      Наш головний герой розгублено посміхнувся.

      – Ну, нічого, ми постоїмо, правда ж?

      – Можна.

      – От і чудово. Значить, ближче до справ. Чим зобов'язана? – досить обережно поцікавилась Рита Львівна в нашого головного героя.

      – Я думав, що брат мій, двоюрідний, з вами про все домовився, і от я прийшов у призначений час…

      – А як брата звати? – перебила його Рита Львівна.

      – Петро Іванович…

      – Одразу не міг сказати, що ти брат Петра? А я вже думала, що цьому конюху від мене потрібно? А ти, значить, той самий племінник, вибач, кузен, і, як я розумію, тобі потрібна квартира. Не перебивай! Знаю, ти голий-босий і плануєш оселитися у столиці, хай їй пусто буде. Все вірно?

      – Вірно, але…

      – Але, але, – перекривила нашого головного героя очевидно неприємна Рита Львівна. – Значить, так, ціну ти знаєш.

      – Знаю.

      – Артур!!! – різко закричала Рита Львівна кудись у стелю. З-за ширми, що стояла посеред кімнатки, вискочив високий і, на перший погляд, статний чоловік з великим запаленим носом. З-під конторських нарукавників стирчали брудні, колись білі манжети. Голову Артура вкривав блайзер у сіточку, великий палець лівої руки був синім.

      – Молотком, – басом виправдався Артур, оголюючи великі жовті зуби.

      – Мабуть, боляче? – ввічливо поцікавився наш головний герой.

      – Пусте.

      Різким поглядом Рита Львівна присікла будь-які намагання Артура посміхатися надалі й пронизливим тоном гегемона наказала:

      – Покажи цьому конюху його квартиру. І видай йому всі необхідні номери телефонів. Зрозумів?

      – Приблизно, – відповів на перший погляд добродушний Артур, схопив нашого головного героя за рукав пальта й потягнув за собою.

      Коли двоє чоловіків опинилися у приймальні в очікуванні ліфта, з динаміків пролунав голос Рити Львівни, що нашому герою вже став більш ніж неприємним:

      – І не забудь гроші взяти з цього… – вона зробила паузу, вишукуючи відповідний замінник конюху, але, очевидно, на думку Риті Львівні нічого не спало, і вона таки закінчила неоригінально: – …конюха!

      Наш головний герой зрозумів, що якщо не присікти таке ставлення до себе, то