Рок-н-рол, стакан, кохання. Валентин Терлецький

цей альбом прямо у підвалі. Кожен запис перетворюється на страшенну пиятику, так що потім на плівці неможливо навіть розібрати слова, окрім матів між куплетами. І наче гімн цьому підземеллю лунає пісня Шурика «Діти підвалів», яку ви таки спромоглися записати на професійній студії «Ринг» у відомого, трохи не культового місцевого звукорежисера і рідного брата відомого російського поета-дисидента Віті Цвєткова, заробивши на це гроші постійною грою у переходах. Друзі казали: «Пора виходити на велику сцену…»

      Скрипка

      Треба щось робити. Концерт. Нові пісні. Блін, репетирувати неможливо через постійні кодла в підвалі – хоч стріляй! Та ще й скрипки немає – Натаха свою вже забрала. Господи, де ж мені узяти скрипку?..

      Літо. Трохи не провалився четвертий підвальний концерт, який відвідало ледве з дюжину друзів.

      «Валику, я чув, що тобі потрібна скрипка?» – раптом питає після чергової «відкритої» репетиції ваш спільний знайомий Чалий. «Так», – уважніше дивишся на його смуглявий фейс, ледь освітлений підвальним тьмяним блиском. «У мене в сараї вже років тридцять лежить дідова скрипка. Як він помер, ніхто й не грає. Може, тобі знадобиться. Хочеш, принесу?»

      Й він приніс. Ти одразу угледів у цьому почорнілому шматку деревини щось незвичайне, старовинне – аж гучніше забилося серце. Такого інструмента ти ще ніколи не бачив: скрипка була нестандартної форми, дивовижна. «Дід у циган купив після війни, вона в їхньому таборі ходила. Дід грав на ній, а як вмер, то мама її в сарай і віднесла», – говорить Чалий. Ти обережно береш її до рук.

      Скрипка була чорною від трисантиметрового шару олії та бруду, з відламаною головою, що теліпалася на мотузці, без кілків, підставки, струн і кобилки. Дивний інструмент вмирав і благав про допомогу. І ти узяв його.

      Але тепер цю скрипку треба було відновити до життя. Вихід один – нести до музичної майтерні. Тобі порадили показати інструмент Олександру Сергійовичу, одному з найкращих українських скрипкових майстрів. Він одразу розпізнав у цій скрипці витвір знаменитого одеського майстра Добрянського, котрий жив і творив на початку цього століття. Отже, цьому інструменту було десь під сто років!

      Олександр Сергійович із превеликим задоволенням відреставрував унікальну скрипку, подарував їй друге життя, вдихнув у неї голос. І вона знову заспівала. Господь почув твої прохання, і ти нарешті отримав свій власний інструмент, старовинну скрипку. Тобі пропонували за неї великі гроші, за які можна було купити квартиру або машину, але ти твердо знав, що Божі дарунки не продаються. Вона тепер твоя. І ти грав на ній рок, а вона віддячувала тобі чистим звуком…

      Сльози

      Лежиш на залізному ліжку в підвалі і куриш одну за одною молдавські «Турне», слухаючи Цоя. Чергова дата його смерті, три роки. Пом’янути Вітьку – ваша традиція й печальний обов’язок. Але чомусь не п’яніє мозок. Ще свіжий у пам’яті образ усміхненого Цоя, у чорному одязі, з білосніжною гітарою. Ти бачив його за два місяці до смерті.