Біг Мак та інші історії. Сергій Жадан

Читать онлайн.
Название Біг Мак та інші історії
Автор произведения Сергій Жадан
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2011
isbn 978-966-03-5688-7



Скачать книгу

що нагадують скотомогильники, а приватна інтимна крамничка, всуціль заповнена ящиками з пивом та бананами. Зайшовши і поштовхавшись у тісних кулінарних закамарках, ми знайшли власника. Це був старий огрядний чоловік, непевного зросту і політичних поглядів, він читав, здається, Гемінґвея, і ми йому очевидно заважали.

      – Скільки у вас тут речей! – несміливо говорить Сільві.

      – Тисяча двісті, – саркастично відповідає чоловік.

      – Нам потрібен сир і помідори, – Сільві вирішила вкінець зіпсувати йому настрій.

      – І пиво, – підказав я.

      – Скільки? – чоловік стійко тримався й обслуговувати нас не поспішав.

      – Півкілограма, – сказала Сільві.

      – Дванадцять штук, – відказав я.

      – Беріть, – дозволив чоловік.

      Ми почали вибирати. Я взяв дві упаковки, підійшов до чоловіка й виклав бабки.

      – Ми до вашого сусіда-художника приїхали, – почав знову Ґашпер. – Ви його знаєте?

      На обличчі продавця вперше з'явилася посмішка.

      – А, – говорить, – старий чех! Знаю-знаю, постійний клієнт. Передавайте вітання старому хуєві!

      Він іще деякий час радісно крекче, бере у Сільві десятку за помідори й сир і разом із здачею насипає їй повну долоню фруктових карамельок.

      – Гарного дня, дівчинко, – каже він.

      Сільві дякує і ховає карамельки до кишені джинсів. Я дістаю презерватив і простягаю мужчині. Це з Відня, кажу. Той вдруге посміхається.

      Художника звати Руді. Він справді був приятелем Гавела і робив у себе в Чехословаччині великі металеві об'єкти. Якби гелікоптерам і літакам ставили пам'ятники, вони мали б десь такий вигляд, як об'єкти Руді. Коли росіяни дали старому Дубчеку під зад, Руді ще деякий час лишався вдома і далі робив свої багатометрові конструкції, що складалися із лопастей, фюзеляжів і залізних балок. У якийсь момент радянську владу це дістало, Руді звинуватили в абстракціонізмі, до того ж так воно і було, і попросили куди-небудь звалити. Руді вибрав Західний Берлін. Уже через кілька років після еміґрування він мав власне ательє і сталі замовлення. Його металеві штуки купували банки й страхові компанії та встановлювали їх біля своїх офісів. Останні років п'ятнадцять Руді мав у Чехії постійні персональні виставки, але повертатися не хотів, хоча зла на батьківщину не тримав. Нині йому було під сімдесят. Він зустрів нас у дворі, Сільві зателефонувала йому з генді, мовляв, ми вже тут, з бухлом і сиром, давай, зустрічай, він вийшов у джинсах і теплій сорочці, нашу подружку він знав з дитинства, коли та ще не грала на піаніно, був знайомий з її батьками, тож вони почали обійматись, а вже потому всі зайшли в ательє і, поки Сільві готувала свій тричі нікому не потрібний салат, старий водив нас приміщенням і показував різні штуки – макети, неґативи, карикатури на друга Гавела і на Ґорбі чи просто якісь поштові листівки від онуків.

      Побачивши наше пиво, він мовчки дістав дві пляшки сухаря.

      – Слухай, –