Біг Мак та інші історії. Сергій Жадан

та бува не повернулась.

      За вікном висить туман, крізь нього пробивається тьмяне ранкове світло, великі мокрі сніжинки липнуть до шибок і відразу тануть. Після ночі повітря ще не прогрілось, але сніг усе одно тане, прямо в повітрі, по склу стікають великі жирні краплі, я бреду коридором із готельним рушником і гедендшолдерсом у пошуках душу. Душ в кінці коридору, звідти лине дзвінке багатоголосся. Я відчиняю двері, валить пара, коридор наповнює теплий туман, я роблю крок всередину і намагаюся розгледіти, що там, за туманом, а там стоїть кілька голих тинейджерів, на підлозі валяються їхні футболки, може якась футбольна команда, думаю я, хто їх знає, хто тут зупиняється, але з-під струменів води виходить іще двійко голих тинейдже-рок, хоч душ взагалі-то чоловічий. Тинейджери, побачивши мене, намагаються зібрати свої речі, я роблю застережливий рух, мовляв, мийтеся, мийтеся, я пізніше зайду, але вони сміються і говорять, старий, усе гаразд, ми вже помились. І ми теж, говорять тинейджерки. «Ви що тут, ночували?» – питаюсь я, аби щось спитати. Тинейджери далі сміються, ні, кажуть, просто тут краще раніше зайняти місце, бо потім приходять турки. «Правильно, – погоджуюся, – краще взагалі з ночі помитись, аби вранці не повторюватися». Тинейджери сміються, – справді, футболісти, – і, прихопивши форму, рушники та голих тинейджерок, забираються кудись у безвість, можливо, на тренувальний збір.

      Я пускаю гарячу воду і підходжу до вікна. За вікном обвисає розмокле берлінське небо, на підвіконні лежить кілька великих сніжинок, я відчиняю вікно, і туман виповзає назовні. Двері за моєю спиною відчиняються, в сусідню кімнату, де розміщено кілька туалетних кабінок, заходить старий, пожмаканий життям та еміграцією турок. «Привіт, – кажу, – хороший сьогодні день». – «Та нічого», – говорить він крізь вуса, заходить до крайньої кабінки і починає голосно ригати. Я закручую кран і повертаюсь в кімнату.

      Пополудні Ґашпер пакує каталоги зі своїми роботами і збирається їхати до знайомої галерейниці. Як справжні друзі ми хочемо його супроводжувати, та й робити в цьому готелі, якщо чесно, нічого – новий тестамент перечитали, емтіві подивилися, Сільві навіть позичила туркам анальгін, хоч на фіг їм анальгін, не розумію. Ґашпер довго зідзвонюється з галерейницею, врешті та говорить ок, приїжджайте, і ми їдемо. На вулицях пахне торішньою травою і китайським фаст-фудом. Галерею разом із галерейницею знаходимо на п'ятому поверсі будинку в самому центрі, жодних вивісок немає, галерея культова і некомерційна, за рахунок чого вони живуть – невідомо, галерейниця відчиняє нам двері, й ми опиняємось у великому помешканні, стіни якого завішані абстрактним живописом. Під кожною картиною причіплено цінник, ціни нереальні, як і сама галерея. Галерейниця в найкращих традиціях націонал-соціалізму примушує нас чекати хвилин тридцять, поки вона розмовляє з якимось мужчиною, теж, очевидно, художником, чужі тут не ходять, а ми знаходимо в кутку великий акваріум, у якому лежать дві черепашки і навіть не думають