Біг Мак та інші історії. Сергій Жадан

тут, на цій бузковій порцеляновій штуці й навіть не уявляю, що всі ці люди робитимуть після того, як оркестр змовкне, що відбуватиметься з їхніми серцями і душами і що відбуватиметься сьогодні із самими музикантами, ось вони зараз отримають свої бабки і спустяться в бар бухати, і хтось обов'язково нап'ється, без цього не обійдеться, вже мені повір, і взагалі – може, із них хтось помре, а тур у них розписано на півроку вперед, і як вони завтра гратимуть цей свій «Біґ Мак», і як вони житимуть, ці осиротілі дев'ятнадцять мучеників, позбавлені особистого життя і нормального страхування? Ось над чим варто подумати.

      Свого приятеля я застав у тому ж стані легкого ступора, в якому його і залишив, але після чергового пива він поступово оговтався, почав потрошку рухати руками й ногами, сказав кілька слів, потім взагалі розговорився, ми ще разом почали викликати оркестр на біс, викликали на свою голову, і ті грали ще хвилин сорок. Все ж концерт завершився, і нас вигнали, знявши з Леннона ще пару купюр за розбитий ним кухоль, хоч він і божився, що це зробив не він.

      Ну, ти ж розумієш, що я не міг просто так кинути його на холодному ранковому хіднику – п'яного, підсліпуватого й оштрафованого. Тим більше, до нього додому йти було ближче, ніж до мене, а підземка ще не працювала. Словом, ми пішли до Джона Леннона. Проходячи повз університет, у запашних березневих сутінках ми надибали нашого друга-індуса. З ним жодних змін не сталося, він собі все так само мирно спав, а поруч з ним стояло одноразове горнятко з холодною кавою. Горнятко ми лишили, а індуса довелося забрати.

      Зараз сьома ранку, починається холодний березневий дощ, повітря густе і свіже, воно намагається впхатись у відчинене вікно і застряє, не здатне протиснутися до помешкання, останню годину ми сиділи з моїм приятелем Джоном Вінстоном Ленноном на його засраній кухні та чекали, коли в місті відчиняться супермаркети. Врешті ми дочекалися свого, тож полишаємо нашого друга-індуса на господарстві, він все одно спить, йому все одно, а самі йдемо купити щось на сніданок. Зрештою, я би міг вже поїхати додому, але вдома у мене нікого немає, а тут хоч і прибацана, але все ж компанія і вікенд лише починається, так що поїду пізніше, ми заходимо до супермаркету і починаємо вирішувати, скільки брати – двадцять банок чи сорок, я пропоную брати двадцять, а потім прийти ще, Джон Леннон говорить, що краще не ризикувати і взяти сорок, тим більше, за упаковку на сорок банок є знижка, можна в принципі заощадити й купити хліба, думка про хліб видається слушною, тому ми беремо сорок банок світлого теплого пива і великий чорний батон. Все таки вікенд.

      Вже за пару годин, коли ми активно пили пиво і їли батон, почав прокидатись індус. Нарешті він прокинувся, оглянув нас, спробував зрозуміти, де він, але, очевидно, не зміг, і взагалі було видно, як він шкодує, що прокинувся і побачив весь цей вертеп, уявляєш, прокидаєшся ти після яких-небудь таблеток в чужому, невідомому тобі приміщенні, а навпроти тебе сидить Джон Леннон із божевільним поглядом і незрозумілими намірами, тут справді