Крадійка книжок. Маркус Зусак

за вухо.

      – Лізель, що сталося?

      Деякий час вона мовчала. Вона підраховувала, хоча й знала відповідь. Про одинадцятирічну дівчинку можна сказати багато, але дурною вона аж ніяк не була.

НЕВЕЛИЧКЕ ДОДАВАННЯСлово комуніст + велике багаття + колекція мертвих листів + страждання її мами + смерть її братика = фюрер.Фюрер.

      Це він – ті вони , про яких говорили Ганс з Розою того вечора, коли Лізель написала першого листа до мами. Вона знала, але мусила запитати.

      – Моя мама комуністка? – Погляд. У порожнечу. – Перед тим як я прибула сюди, вони питали її про всякі речі.

      Тато нахилився трохи вперед, роздумуючи, з чого розпочати свою брехню.

      – Я не знаю, я її ніколи не зустрічав.

      – Її забрав фюрер?

      Запитання спантеличило обох, а тато навіть підвівся. Він глянув на буросорочкових чоловіків, що з лопатами підступали до купи попелу. Він чув, як лопати врізалися в неї. Нова брехня уже крутилася йому на язиці, але він не зміг її озвучити.

      – Так, думаю, він міг.

      – Я так і знала.

      Слова полетіли на східці, і Лізель відчула, як у животі гаряче завирувала калюжа гніву. – Я ненавиджу фюрера. – сказала вона. – Я ненавиджу його.

      А що Ганс Губерманн?

      Що він зробив?

      Що він відповів?

      Схилився й обійняв свою прийомну дочку, як і хотів? Чи сказав, що йому дуже шкода дівчинку, її маму і братика?

      Не зовсім.

      Він зажмурився. Розплющив очі. І дав Лізель Мемінґер нічогенького ляпаса.

      – Більше ніколи такого не говори! – Його голос був тихим, але суворим.

      Дівчинка похитнулася й осіла на сходах, а Ганс сидів біля неї, затуливши обличчя долонями. Комусь могло здатися, що на церковних східцях примостився собі якийсь високий, зсутулений і обтяжений проблемами чоловік, але це було не так. За той час Лізель і гадки не мала, що її прийомний тато, Ганс Губерманн, ламав собі голову над однією з найнебезпечніших для німця дилем. Більше того, ця дилема займала його думки ось уже майже рік.

      – Тату?

      Здивування, що звучало у її голосі, напливло на дівчинку і скувало. Вона хотіла втекти, але не могла. Watschen від черниць і Рози вона ще могла стерпіти, але татова прочуханка нестерпно їй боліла. Руки відірвалися від татового обличчя, і він знайшов у собі сили знову заговорити:

      – Ти можеш казати це вдома, – промовив він, сумовито оглядаючи щоку Лізель. – Але ніколи не говори такого на вулиці, в школі, в БДМ – ніколи! – Він став перед нею і підняв за плечі. Потрусив. – Ти чуєш мене?

      З широко розплющеними очима, ніби вона потрапила у капкан, Лізель покірно кивнула.

      Правду кажучи, це була репетиція майбутньої лекції, коли найгірші страхи Ганса Губерманна, трохи пізніше того ж року, раннього листопадового ранку прибудуть на Небесну вулицю.

      – От і добре. – Він опустив її на місце. – А тепер давай-но спробуємо… – Біля підніжжя східців тато виструнчився і витягнув руку. Сорок п’ять градусів. – «Heil Hitler ».

      Лізель підвелася і теж витягнула руку. З великою мукою вона повторила за татом «Heil Hitler ». Це було