Крадійка книжок. Маркус Зусак

– кухню і запального Ганса-молодшого, що читає ті книжки за столом, де їх часто читає дівчинка.

      Він каже: «Що за непотріб читає це дівчисько?»

      Син повторює те саме питання тричі, а тоді пропонує годящу літературу.

      – Послухай, Лізель, – тато обійняв її за плечі, і вони продовжили йти. – Ця книжка – наша таємниця. Ми читатимемо її вночі або в підвалі, як інші книжки, але ти мусиш мені дещо пообіцяти.

      – Будь-що, тату.

      Ніч була спокійною і нечутною. Усе прислухалося.

      – Якщо я коли-небудь попрошу тебе зберегти для мене таємницю, ти нікому не розкажеш.

      – Обіцяю.

      – От і добре. Ходімо. Якщо ми запізнимось, мама нас уб’є, а ми цього не хочемо, правда? Як тоді красти книжки, еге ж?

      Лізель усміхнулась.

      Лише згодом вона дізналася, що через декілька днів її прийомному татові вдалося обміняти трохи цигарок на іншу книжку, яка, втім, була не для неї. Він постукав у двері Молькінзького відділення Нацистської партії і насмілився запитати про свою заявку на членство. Коли це питання обговорили, він простягнув їм свої останні копійки і дюжину цигарок. За це він отримав вживаний примірник «Mein Kampf» .

      – Приємного читання, – сказав один із членів партії.

      – Дякую, – кивнув Ганс.

      Він уже вийшов на вулицю, та все одно почув розмову чоловіків за дверима. Один голос лунав особливо виразно.

      – Його ніколи не приймуть, – сказав він, – навіть якщо він купить сотню примірників «Mein Kampf».

      Цю заяву підтримали одноголосно.

      Ганс тримав книжку у правій руці і міркував про поштові витрати, безцигаркове існування і прийомну дочку, яка підкинула йому геніальну ідею.

      – Дякую, – повторив він, а перехожий перепитав, що він сказав.

      З притаманною йому привітністю Ганс відповів:

      – Нічого, друже, це пусте. Heil Hitler! – і попрямував уздовж Мюнхенської вулиці зі сторінками фюрера в руці.

      Мабуть, у ту мить у нього була добра пригоршня суперечливих почуттів, адже ідею йому підказала не лише Лізель, а й його син. Можливо, він справді боявся, що вже ніколи його не побачить? А з іншого боку, він був у захват від цієї захопливої ідеї, поки не насмілюючись уявити усі складнощі, ризики і лиховісні дурниці. Зараз самої ідеї було достатньо. Вона була незнищенною. Втілити її в життя – ну, це вже зовсім інше. А сьогодні нехай уже він порадіє.

      Дамо йому сім місяців.

      А тоді прийдемо по нього.

      О, ще й як прийдемо.

      Мерова бібліотека

      На Небесну вулицю, 33, без сумніву, насувалося щось надзвичайне, та Лізель про це ще не знала. Трохи перекручу відомий людський вислів – дівчинку обсіли куди нагальніші клопоти.

      Вона поцупила книжку.

      Хтось це бачив.

      Крадійка книжок відреагувала. Належним чином.

      Хвилину за хвилиною, годину за годиною, дівчинку не відпускала тривога чи, вірніше, параноя. Ось що крадійство може зробити з людиною, а що вже казати про дитину. Одразу уявляються розмаїті способи піймання на гарячому. Декілька прикладів. Люди, що вискакують з провулків. Вчителі,