Старосвітські батюшки та матушки. Іван Нечуй-Левицький

цей дяк? – спитала мати.

      – Він кращий од Балабухи й такий тихий, спокійний. Я люблю тихих та добрих людей, – сказала Онися.

      – І, вже й ти! Балабуха людина здорова, доросла, чоловік в силі й до того вчений, а це якийсь простак карапишанський.

      – Я тих вчених не дуже люблю, бо й я сама проста. Балабуха ще присилував би мене говорити по-латинській, а я й по-московській незугарна.

      Онися кинулась до вікна й глянула в садок, де стежкою йшов рядом з батьком Моссаковський. Високий, тонкий станом, він показався Онисі через шибки ще кращим і делікатнішим.

      – Дивіться, мамо, чим же він поганий? Очі сині, як небо, брови тонкі…

      – Вже й брови! Знайшла красу! Та він зовсім без брів, – сказала мати. – От у твого батька так правда, що брови, – сказала вона, дивлячись на кудлаті та крючкуваті брови старого Прокоповича.

      – Тікайте, мамо, бо нас видно знадвору, – сказала Онися, оступаючись од вікна, але не одвертаючи лиця од шибки.

      – Тікай, дочко, бо він близько вже, вглядить, – сказала мати, одвертаючи плечі, але не лице.

      Прокопович увійшов з гостем в світлицю. Знов почали наливати та випивати по чарці. Моссаковський сидів, поклавши руки на коліна, і ледве насмілювався підвести віка й кинути очима на Онисю. Онися примітила, що чогось втратила природжену сміливість. Вона сиділа мовчки й собі спустила очі додолу. Других женихів вона сама зачіпала в розмові, сміливо говорила з ними, жартувала, навіть глузувала з їх. Тепер вона почувала, що не сміє чомусь слова промовити.

      «Що це зо мною? – подумала Онися. – Чи вже ж я злякалась цього дяка?»

      Старий Прокопович почав затягати на гласи, випивши чарок з десять настойки з перцем. Моссаковський сидів і не смів голосом повести. Він посидів, помовчав і перед вечором попрощався й поїхав.

      – Чи приїде, чи не приїде вдруге? – промовила сама до себе Прокоповичка.

      Онися заплющила очі, розвела пальці обох рук, потім покрутила палець кругом пальця й загадала, чи приїде, чи не приїде. Пальці зійшлись нігтями.

      – Приїде, – крикнула вона й підскочила.

      – Побачимо, – сказала мати. – Їздили академісти, а тепер почали їздити до тебе дяки.

      Пішли дні за днями. Онися почувала, що вона чогось ніби жде Моссаковського, що він не виходить у неї з думки. Минув тиждень, настала субота. Онися кинулась сама підмазувати та прибирати в покоях, вишарувала жовтим піском поміст, помила вікна, повитирала образи, повішала на образи найкраще вишивані рушники; на вікнах поставила склянки з квітками… Настала неділя. Онися встала удосвіта, прибралась в нову плахту, причепурилась, наділа на голову всі стрічки й квітки й пішла до церкви. Для неї чогось здавалось, що Моссаковський доконче приїде до церкви, що вона його там побачить.

      Служба одійшла, а Моссаковський не приїхав. Онися сіла обідати, їла як не їла й по обіді пішла в садок. Вона гуляла по горі й усе поглядала за синій ліс, на поле за лісом, вкрите густими копами, де вився шлях до Карапишів.

      «Чого це я його жду? Невже я люблю його?» –