Старосвітські батюшки та матушки. Іван Нечуй-Левицький

поцілувала його в руку, одійшла до стола й почала стирати порох з стола та столиків.

      – Чи дома батюшка та матушка, чи, може, куди поїхали? – спитав Балабуха.

      – Дома, – ледве обізвалась дівчина, соваючи рушником по столі.

      – Може, спочивають? – знов спитав Балабуха.

      – Ні, – ще тихіше обізвалась дівчина, поглядаючи на зачинені двері.

      Дівчина вийшла. В світлиці знов стало тихо, тільки маятник стукотів та дерчав з докучливим рівним, одномірним цоканням, та десь за трьома стінами було чути ніби потайний задержаний шум ходи.

      Двері з кімнати знов одчинились з скрипом. В дверях з’явилась висока, тонка постать Терлецького. Терлецький був сухий, блідий брюнет з посіченими короткими кісьми, з короткою круглою бородою, на котрій блищали срібні смужки. Тільки чорні блискучі очі надавали бадьорність і енергію видові й всій його постаті.

      – Добридень вам! З святою неділею будьте здорові! – сказав Балабуха, поклонившись господареві.

      – Спасибі! Будьте й ви здорові, – промовив Терлецький. – Чи здалека прибули до нас?

      – Я з Хильок: студент Київської академії, Марко Балабуха; скінчив філософію.

      – Дуже радий! Спасибі вам, що нас одвідали. Я вашого панотця знаю. Чом же ваш панотець з паніматкою не прибули до нас? – спитав Терлецький. – Але чого це ми стоїмо? Сідайте, будьте ласкаві!

      Балабуха сів на стільці якось несміливо. Він трохи скорчився, підняв плечі й сховав шию й навіть трохи голову в гніздо з високих гострих комірів та з хустки, як черепаха ховається в свої черепашки. Він вперше був в такім домі, де візантійська обстава вийшла з моди й натомість настала в обставі й в усьому мода європейська, де вже одгонилось панством, шляхетством. Але така незвична для його обстава якось заважала йому. Він нагадав собі пасіку в Чайках, простого панотця, просту паніматку, й йому чогось захотілось утекти у ту пасіку, де він почував себе багато вольнішим і сміливішим.

      – Чи ви скінчили академію, чи тільки приїхали на вакації? – спитав панотець Терлецький.

      – Ні, я тільки скінчив філософію, але більше не поїду до Києва в академію, – сказав Балабуха.

      – Та й добре зробите. Я сам дійшов до риторики, та й подякував ченцям, а проте маю парафію й живу теперечки як у бога за дверима, – сказав господар.

      – Так і я оце думаю зробити, – сказав Балабуха.

      Терлецький ледве примітно осміхнувся й погладив бороду: він не помилився, догадуючись, що Балабуха приїхав подивитись на його дочок.

      – Що ж там в вас тепер в академії? Чи пишете вірші? Чи граєте комедії? – спитав господар.

      – Аякже, й вірші пишемо, й комедії граємо, – сказав Балабуха.

      – От за наших часів – ми грали так, що тепер навряд чи зуміють так грати. І мені таки доводилось не раз грати. Тільки раз сталася зо мною на сцені трохи смішна пригода: раз сказали мені грати роль Суєти в інтермедії. Обголив я вуса й бороду, намазав щоки рум’янцями. Причепили мені довгі коси, накинули на плечі червону хламиду;