Старосвітські батюшки та матушки. Іван Нечуй-Левицький

Онися обвела його гострими очима. Він здавався для неї багато кращим од Балабухи.

      «Чи він смирний, чи тільки вдає з себе тихого», – думала Онися, водячи очима по його лиці, бровах та очах.

      Господар випив чарку до гостя й подав гостеві. Гість випив півчарки, несміливо поставив чарку на стіл і, не закусивши, знов сів на стілець, спустив очі вниз і поклав обидві руки на коліна, простягнувши довгі пальці. Прокопович завів розмову про покійного Моссаковського, згадав, де вони стрічались, про що розмовляли, а гість ледве вставляв слівце, ледве одслоняв свої тихі сині очі. Він не смів навіть глянути на Онисю.

      Розмова перервалась. В хаті стало тихо. Прокоповичка жалкувала за Балабухою й очевидячки одбувала гостя, буцім панщину, сидячи на канапі.

      – Чи ви пак були в нашій церкві? Чи ви бачили наші нові образи? – несподівано вихопився Прокопович, котрий сам дуже любив образи й картини й сливе кожного гостя водив до церкви показувати свої образи.

      – Дай, старий, покій з образами! Не встигли випити по чарці, а ти вже з образами.

      Прокопович був радий, що є перед ким похвалитись образами, й таки потяг Харитона до церкви. Він показав йому всі нові образи й навіть «Неопалиму купину» в вівтарі, де був намальований здоровий кущ шипшини чи глоду з червоними ягодами: кущ палав у полум’ї, а коло полум’я Мойсей стояв на одній нозі в чоботі, а другу, босу, задер до купини, неначе грів її коло вогню; в руках стирчав здоровий мужицький чобіт з довгою халявою, а за купиною було видно Рось і богуславську церкву.

      – Ой дивні ж ваші образи! Господи, яка краса! – дивувався Харитін, хрестячись перед кожним новим образом. – Як стану на парафії, то покличу того самого маляра, щоб і мені намалював і купину, й пекло, й Ілію на огневих конях.

      – Коли б ви знали, які там апостоли висять у бані! Який там Андрей Первозваний! Я вам скажу, – такого і в Лаврі нема. Шкода, що висить дуже високо. Якби драбина, то можна б полізти та зблизька придивитись, – хвалився старий Прокопович, озираючись, чи нема в церкві де драбини.

      Харитін трохи заметушивсь. Він боявся лазити високо, бо в його крутилась голова, а одмовитись було ніяково, бо він підходив під смак старого, щоб запобігти ласки в його.

      – Гляньте, який огонь в пеклі. Ну, таки горить, таки горить, неначе чорти щогодини, щохвилини дров підкидають! – репетував Прокопович.

      – Ой господи, як горить, зовсім-таки горить, – говорив Моссаковський і перехрестився до пекла.

      – А яких чортів повигадував капосний маляр! Ви, пане дяче, тільки придивіться; отой, що поганяє в пеклі нагайкою блудниць в червоних намистах… вгадайте, на кого схожий? На кого скинувсь?

      – Не вгадаю. Неначе на богуславського станового, – промовив Моссаковський.

      – Та це ж він самий! Це й ніс його, неначе бульбашка, й очі витрішкуваті, тільки псяюха маляр поставив йому на голові волячі роги та причепив ззаду свинячого хвоста.

      – А отой, що лупить києм шинкарів, чи пак не вгадаєте, на кого схожий? – сказав Прокопович.

      – Цього вже не вгадаю, – сказав Моссаковський,