Старосвітські батюшки та матушки. Іван Нечуй-Левицький

з розпущеними кісьми, не то парубки. Один неначе позакладав за щоки кислиці, в другого неначе бешиха рознесла одну щоку, в третього неначе сів чиряк під бородою, а очі були такі завбільшки, як його кулаки. Внизу на рамі було підписано великими слов’янськими буквами: «Сей образ соорудили раби божі чайківські баби. Року божого 1817».

      – А що, Марку Павловичу, гарний образ? – спитав отець Степан.

      – Хто його зна… Диякон дуже малий, неначе дівчина, а Андрей чогось неначе дуже лютий, неначе хоче битись, – сказав несміливо Балабуха. От вигадали! Тим вченим скрізь недогода! Такі образи хіба в Лаврі знайдете, – сказав гордо отець Степан. – От подивіться ж ще на цей образ!

      На образі Ілія тікав на небо на страшних баских конях з огнястими червоними гривами. Іскри сипались з рота в коней, а з ніздер та з вух летів клубками дим. Червона одежа падала на землю просто на Єлисея, котрий перекинувся на спину, задравши догори руки й ноги.

      – Щось тут багато вже вогню, неначе в казках розказують про якихсь коней, що дишуть вогнем, – сказав Балабуха.

      – Ет, Марку Павловичу! Я думав, ви нас похвалите, а ви ні се ні те говорите, – сказав отець Степан з досадою, махнувши рукою, й побіг хутчій з церкви. За ним вийшла матушка й Балабуха.

      – Хотів вам показати «Неопалиму купину» в олтарі, та вже не покажу. Ви нас осмієте, – сказав отець Степан, прямуючи через цвинтар в садок.

      Тим часом як старий Прокопович показував Балабусі образи, Онися встругнула й справді Балабусі штуку. Вона посадила погонича в пекарні полуднувати й послала дівчат на город вирвати два гарбузи. Дівчата, ладні на такі штуки, побігли на город і принесли два здорові гарбузи, ще й кілька маленьких.

      – Підіть, дівчата, та вкиньте цьому паничеві в віз оці гарбузи, та добре замостіть в сіно, в задок, на самісіньке дно, – сказала Онися.

      – Ми, Онисю, вкинемо в віз одного гарбуза паничеві, а другого для погонича почепимо під возом, під передком, – сказали наймички.

      – Про мене, й почепіть, та тільки добре прив’яжіть, щоб додому довезли, – сказала Онися, сміючись.

      Дівчата достали мотузка, оперезали кругом білого гарбуза й понесли до воза. Одна наймичка помостила гарбуза в задку, на самому дні під сіном, ще й маленьких гарбузів накидала, а друга полізла під віз і причепила гарбуза до підтоків. З реготом вони побігли до хати, нагинаючись попід тином, ще й принесли два маленьких гарбузці, як двоє яблучок. Онися побігла в сіни й поклала ті гарбузці в кишеню Балабушиної хламиди.

      Після такої штуки Онися накрила в світлиці стіл і поставила полудень. Сінешні двері од задвірку рипнули. В сіни ввійшли Прокоповичі з гостем. Проти їх з світлиці вийшла в сіни Онися, червона, як маківка, з веселими, блискучими, насмішкуватими очима.

      – А я, мамо, вже полудень зготувала, – сказала Онися до матері.

      – Добре зробила, моя доню! Бо вже час полуднати, – сказала Прокоповичка.

      – О, з вас добра господиня буде, – сказав поважним тоном Балабуха,