Бояриня. Леся Українка

зараз прийде,

      то й накажи їй.

      Іван

      Ба, яка ти горда.

      (До Степана.)

      У вас там на Москві, либонь, дівчата

      так бришкати не сміють?

      Степан

      Я московських

      дівчат не знаю.

      Оксана

      Як же се?

      Степан

      Я, власне,

      недавне на Москві. Поки ще батько

      живі були, я в Києві, в науці,

      при Академії здебільше пробував,

      а вже як батько вмерли, я поїхав

      до матері на поміч.

      Перебійниха

      Чом ти ліпше

      сюди не перевіз матусі?

      Степан

      Трудно.

      Нема при чім нам жити на Вкраїні.

      Самі здорові, знаєте, – садибу

      сплюндровано було нам до цеглини

      ще за Виговщини. Були ми зроду

      не дуже так маєтні, а тоді

      й ті невеликі добра утеряли.

      Поки чогось добувся на Москві,

      мій батько тяжко бідував із нами.

      На раді Переяславській мій батько,

      подавши слово за Москву, додержав

      те слово вірне.

      Іван

      Мав кому держати!

      Лихий їх спокусив давати слово!

      Перебійний

      Тоді ще, сину, надвоє гадалось,

      ніхто не знав, як справа обернеться…

      а потім… присягу не кожне зрадить…

      Іван (іронічно)

      Та певне! краще зрадити Вкраїну!

      Степан (спалахнув, але стримався)

      Не зраджував України мій батько!

      Він їй служив з-під царської руки

      не гірш, ніж вороги його служили

      з-під польської корони.

      Іван

      Та, звичайне,

      однаково, чиї лизати п’яти,

      чи лядські, чи московські!..

      Степан

      А багато

      було таких, що самостійно стали?

      Перебійний (до Івана)

      Сутужна, сину мій, вкраїнська справа…

      Старий Богдан уже ж був не дурніший

      від нас з тобою, а проте ж і він

      не вдержався при власній силі.

      (Перебійниха, нахилившись синові до вуха, шепоче щось. Той нетерпляче стріпує чубом.)

      Іван

      Батьку!

      Що там замазувать? Кажімо правду!

      Се річ не власна, се громадська справа!

      Якби таких було між нами менше,

      що, дома чесний статок прочесавши,

      понадились на соболі московські

      та руки простягали до тієї

      «казни», як кажуть москалі…

      Перебійниха

      Іване!

      (Сіпає сина за полу.)

      Степан

      Не задля соболів, не для казни

      подався на Москву небіжчик батько!

      Чужим панам служити в ріднім краю

      він не хотів, волів вже на чужині

      служити рідній вірі, помагати

      хоч здалека пригнобленим братам,

      єднаючи для них цареву ласку.

      Старий він був обстоювати