Байки. Леонід Глібов

будем жити ми

      Братами між людьми.

      — А що ж, — на се сказав Бурмило, —

      Хоч і диковина, а добре діло;

      Ми будем жити в курені;

      Спокійно і тобі, і веселіш мені;

      Тебе там будуть годувати,

      Бо знатимуть, що Вовк не хижий, свій…

      Ходім мерщій,

      Щоб часу не теряти. —

      Побачив Вовк на шиї ретязок,

      — Се що, пита, — у тебе за значок? —

      Бурмило став хвостом виляти.

      — Се, — каже, — щоб… ланцюг чіпляти…

      — Ланцюг?! — Вовк здивувавсь. — На прив’язі

      живеш,

      Туди й мене упхнеш!

      Се, братику, погане діло;

      Ще не було Вовків дурних! —

      Похнюпився Бурмило,

      Стоїть ні в сих ні в тих;

      — Така вже, — каже, — доля наша!

      Аби, мовляли, борщ та каша —

      Поїв

      І гавкай на Вовків. —

      Вовк на Бурмила подивився

      І мовив: — Бодай би не діждать

      Тим ланцюгам бряжчать!.

      Прощай! — І в чагарник поплівся.

      Дарма що Вовк, а добре розсудив,

      Неначе хто навчив,

      Що іноді з’їси і не доволі,

      Зате живеш на волі.

      1891

      Вовк і Лисиця

      Лисиця десь м’ясця дістала.

      Тихесенько прибігла під стіжок —

      Ум’яла більшенький шматок,

      А менший у сінце сховала

      На другий раз, бо нужду знала;

      Сама ж спочити прилягла…

      Воно годиться, попоївши;

      Не молода-таки й була,

      Натомиться, всю ніч ходивши…

      Аж ось — у гості Вовк біжить.

      «От, — дума, — і лягла спочить!»

      Добридень, кумо! — Вовк гукає. —

      Той спить, хто щастя має!

      От, кумо, лишенько мені

      У сій поганій стороні:

      Никав всю ніч, аж утомився —

      Та й що ж! Ніде не поживився!

      Чи до кошари підберусь —

      Боюсь!.

      Вівчар не спить, в сопілку грає…

      Таке-то кум твій щастя має.

      А їсти, кумо, аж-аж-аж!

      Цілісіньку б із’їв корову! —

      Кума ж

      На сюю жалібную мову

      Так каже кумові свому:

      — Сердешний куме! Ну й чому

      Ти не прибіг до мене вранці?.

      Отут не козаки живуть — поганці!

      Мабуть, їм ніколи й заснуть;

      Усе так пильно стережуть,

      Що треба гаспидського митця,

      Щоб обдурить та поживиться!.

      Поїж сінця… —

      А Вовчик не про сіно дума;

      Коли б йому шматок м’ясця!

      — Ні, — каже він, — спасибі, кумо! —

      Та й з тим голодний лицар мій

      Пішов додому сам не свій.

      Оце ж то теє: на, небоже,

      Те, що мені не гоже.

      1853

      Вовк та Зозуля

      Надумавсь Вовк, що жить йому погано:

      Не з’їсть, не засне до пуття,

      Що вік його минає марно,

      Що треба кращого шукать собі життя…

      Сидить