Байки. Леонід Глібов

не знає,

      Як кожен біс мене ганяє, —

      Хотіли б навіть вбить!

      Ні, годі вже мені терпіть

      Таку лиху годину…

      Попхаюсь, серце, на Вкраїну, —

      Хороша, кажуть, сторона:

      Життя таке, що на!

      Там люди не страшні, шанують, привітають;

      Собаки там нікого не займають, —

      Живи як хоч, де хоч ходи,

      Не сподіваючись біди.

      — А Вовчі норови ти де подінеш? —

      Пита Зозуля. — Тут покинеш?

      — Бодай тебе, Зозуленько моя! —

      Сміється Вовк. — Вигадуєш дурниці…

      Хіба ж Вовки — Лисиці,

      І я, мов, і не я?.

      Був Вовком я і Вовком буду —

      Довіку і до суду!

      — Ой Вовче, Вовче, не хвались, —

      Промовила Зозуля, — стережись!

      Ось не мандруй ти здуру,

      Бо здіймуть з тебе шкуру.

      Не забувайте, земляки:

      Є й між людьми такі Вовки, —

      Про других — де тобі як виють,

      А самі ж лихо діють.

      1864-1872

      Вовк та Мишеня

      На полі Вовк овечку взяв,

      Потяг сердешную в діброву —

      Не на розмову, —

      А щоб із’їсти: він бажав

      М’ясця свіженького давненько.

      От взяв овечку, обідрав,

      Як знав,

      Та й заходився хорошенько

      М’ясце під дубом уминать, —

      Аж на зубах кістки хрущать.

      Їв Вовчик, їв — аж утомився;

      Гаразденько удовольнився,

      А все-таки всього не з’їв:

      «Нехай вже, — каже, — другим разом».

      М’ясце травицею прикрив,

      А сам спочинуть ліг тим часом.

      Неначе пан який — лежить…

      А Мишенятко під вербою

      Почуло, що м’ясце пахтить,

      Та й крадеться поміж травою

      (Яке мале, а вже хитрить!)…

      От помалесеньку підкралось,

      Взяло м’ясця та у дупло й сховалось.

      Угледів Вовк, дарма що спав,

      І на ввесь гай гукать зачав:

      — Ой ненечко! Рятуйте! Поможіте!

      Ловіте злодія, держіте!

      Добро моє покрав!

      Я в одному селі по ярмарку гуляв

      Та й бачив диво:

      Якийсь там становий хвинтив спесиво

      Біля чумацьких хур.

      Чого він там никав — усі на вус мотали…

      От якось у його тарані в’язку вкрали,

      А він гукає: «Пробі! Калавур!»

      1853

      Вовк та Ягня

      На світі вже давно ведеться,

      Що нижчий перед вищим гнеться,

      А більший меншого кусає та ще й б'є —

      Затим що сила є…

      Примір не довго б показати,

      Та — цур йому! Нащо чіпать?.

      А щоб кінці як-небудь поховать,

      Я хочу байку розказати.

      Улітку, саме серед дня,

      Пустуючи, дурне Ягня

      Само забилося до річки —

      Напитися водички.

      От чи пило, чи ні — глядить:

      Аж суне Вовк — такий страшенний

      Та