Байки. Леонід Глібов

стало…

      Такого ще поганця не бувало!.

      Здається, ти й позаторік тут був

      Та капості мені робив… Тривай же!

      Ти думаєш, що я забув?

      — Помилуйте! — йому Ягнятко каже, —

      На світі я ще й году не прожив.

      — Так брат твій був.

      — Нема братів.

      — Так, може, батько,

      Коли не дядько…

      Або ж хто-небудь з ваших був…

      Хіба не знаю я, не чув,

      Що ви усі мене б із'їли,

      Якби вловили?

      Собаки й вівчарі твої,

      Усі ви — вороги мої:

      Од вас мені життя немає…

      Ще мало я терпів?

      — Так чим же я вам досадив? —

      Ягнятко, плачучи, питає.

      — Цить, капосне! Либонь, не знає…

      Ще й огризається, щеня!

      Що ти за птиця?! Ти — Ягня!

      Як сміло ти мене питати?

      Вовк, може, їсти захотів!.

      Не вам про теє, дурням, знати! —

      І — Вовк Ягнятко задавив…

      Нащо йому про теє знати,

      Що, може, плаче бідна мати

      Та побивається, як рибонька об лід:

      Він Вовк, він пан… йому не слід…

      1854

      Гава і Лисиця

      Літаючи по дворах, Гава

      Шматок ковбаски добула;

      Хоч кажуть, що вона дурна роззява,

      А до крадіжки здатная була.

      От узяла та й полетіла,

      Щоб недалечко, у ярку,

      На самоті поснідать до смаку:

      Усе було, ще ковбаси не їла.

      «Спасибі, — думає, — розумним головам,

      Що в світі потрудились,

      Усячину робить навчились;

      Поміж людьми, як кажуть, добре й нам:

      Що-небудь можна роздобути».

      Не вспіла Гава носом ткнути,

      Аж і Лисичка тут стоїть

      І жалібно квилить:

      — Голубко-кумонько! Тебе я ждала-ждала,

      Аж плакала, як виглядала,

      Щоб голосочок твій почуть,

      Хоч на хвилиночку про горенько забуть…

      Ти, може, серденько, того й не знаєш,

      Як гарно, любо як співаєш —

      І соловейко так не втне…

      Розваж хоч трошечки мене! —

      Прийшлось роззявитись дурному горлу:

      — Кра! кра! — а ковбаса додолу,

      Лисичка хап — і у кущі мерщій, —

      Оддячила кумі своїй!

      Прокракала роззява, огляділась —

      Чортма куми і снідання нема…

      — А щоб ти, — каже, — подавилась,

      Лукавая кума!

      Прилащиться підлиза хоч до кого:

      Солодкії слова

      Приманюють великого й малого, —

      То вже така дурниця світова;

      Про се розумні знають люде,

      Та що ж ви будете робить:

      Хто маже — не скрипить, —

      Так, мабуть, і довіку буде.

      1892-1893

      Гадюка і Ягня

      Під дубом у гаю жила Гадюка,

      Непросипуща злюка:

      Усе було сичить-сичить,

      Щоб кого-небудь укусить.

      Мале Ягнятко там гуляло;

      Скік-верть,