Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

      — Кого там звати? — питає третiй чоловiк.

      — Звiряку... Там ми бачили в вiкнi одного: грива бiла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається, — одмовляє Грицько.

      — А хвiст довгий?.. на кiнцi з китицею?

      — Еге-ге!

      — То — лев.

      — Лев?! — вимовив здивовижений Грицько. — Що ж то воно за лев?

      — Звiр такий... Цар над звiрами...

      — Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобi цар! Уже, мабуть, що тiльки вiн не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!

      — А звiсно. На те вiн i цар, — одмовляв чоловiк.

      — Та, мабуть же, вiн i здоровий дуже, сильний?

      — Авжеж сильний: сильнiше вiд усякого звiра!

      — Як же його ловлять такого? — пита Грицько.

      — Як? Звiсно — якось-то ловлять... прирозумiли якось — коли, кажеш, держать у хатi.

      — Його, мабуть, один наш цар тiльки й зможе пiймати; а нашому братовi — не сiкайся! — каже Грицько.

      — Так! цар тобi ловитиме, — увернув дядько Остап. — Пошле таких, як ти... от i лови!

      — А як покуса? як з’їсть?!

      — То що, що з’їсть?

      — А як я не хочу?

      — То голову зiтнуть...

      — Та як же його таке пiймати, коли на його й глянути страшно... Вовк який, — та й того боїмося... а то ж таки таке страховище, господи!

      — Царевi до того дiла немає. Сказано: лови! то й лови...

      — А що ж у нас нiде такого не чутно, щоб ловилося?

      — Та воно у нас не водиться.

      — А де ж воно водиться?

      — Десь за морем.

      — А хiба й за морем є земля?

      — Бог його знає. Видно, в, коли цей звiр з-за моря...

      — А чого ж старi люди кажуть, що за морем уже землi немає, а тiльки три коти... на них i земля держиться...

      — То, може, воно там, мiж тими котами, й водиться! — одказав третiй чоловiк. Розмова на цiм обiрвалася.

      Iшли вже заробiтчани мовчки, нога за ногою, кожен сам — з своєю думкою.

      Вийшли з мiста в поле на битий шлях. Тут уже iншi речi клопочуть Грицькову голову; iншi думки захоплюють його серце.

      Серед широкого й просторого степу, рiвного як долоня, над котрим носився тiльки буйний вiтер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорiзуючи дзвiнко обвiтря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злiтаючи, мов за дiтками плакала мати, — тут йому думка розмальовувала картину за картиною... То перед його очима_ виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопiтливого. Усе те ревло та клекотiло, як вода в прiрвi, й лякало його своїми розкошами, бiганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка — й разом перенесла його думку на село, в тиху сiльську — хатину, нагадала про жiнку, про дiток... Жiночка така маленька, чепурненька, швиденька, — усе в неї до ладу якось не тiльки в хатi, а й у роботi: швидко вона повертається, дiло горить у неї в руках, — чисто, гладко... Дивиться вiн на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Вiн аж розривається, щоб найбiльше зачепити, найважче самому зробити, а жiнцi, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх бiлих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для iграшки, а не вiд нужди. А прийде свято, недiля,