Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

йому вiд знемоги закрилися, зуби зцiпленi, вид — страшний, грiзний. У матерi аж серце боляче повернулося од того виду страшного...

      — Хай тебе криє мати божа вiд усього лихого, — шепче вона. — Спи, сину, може, переспиш.

      Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрiмати.

      Тепер Чiпку не напала пропасниця, тiльки помарнiв на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!

      Сяк-так добув Чiпка пiдпасачем до осенi. Восени почали з дiда правити грошi. Дiд не давав, бо десяти карбованцiв не було, а п’яти не прийняли. Потягли дiда, як до рiзницi вола, до пана Польського у двiр... На Чiпку налягла ще гiрша журба, ще мiцнiше сповивав його смуток. То, було, хоч з дiдом одведе душу, розважиться, а тепер — дiда нема... i в двiр не пускають!

      VI. ДОЗНАВСЯ

      Лягла зима. Вийшов Чiпка за царину, ходить коло землянки, голову повiсивши. Дiдова оселя снiгом прикрита; мороз малi вiконця позамуровував; дверi замело, забило. Розгрiб Чiпка ногами снiг, одкинув трохи, одхилив дверi, увiйшов у землянку. Пусто та холодно! — «Нема дiда, — думає Чiпка, — i землянка, така ще недавно привiтна, тепла, стала холодною та неодрадною... От що робить сильний з немiчним! Пани — з крiпаками... Вони й з моїм батьком таке виробляли... одiбрали його вiд мене... я його не знаю, не бачив... покрили мою голову соромом, докорами... Проклятi!»

      Вертає Чiпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздивляється, прислухається. Там люди сновигають; там чоловiки бiдкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодицi сваряться через тин... Коло шинку крiпакiв цiла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спiрка, змагання...

      Однi викрикують:

      — Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якiсь два роки видумали?.. ще трохи?!

      — А видно, що трохи, — одказують другi. — Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панськi руки покаляти...

      — Кат їх бери, з їх руками! — озиваються третi: — вони звикли чужими жар загрiбати...

      — Егеж... А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!

      — Так-то, видно, їм нашi руки подобались, — зарiшає сивоголовий дiд.

      — Ну, стривай! — кричить знову хтось з гарячiших: — тiльки дiйде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, — знатимуть вони! Вiн їх зараз у крiпаки поверне, а нас панами поробить...

      — Це тодi буде, як на долонi волосся виросте, — охолоджує неймовiрний.

      — Чого волосся виросте? — кричить гарячий. — Скаже цар: будьте панами... ну, i будемо!

      — Оттодi-то буде!! — глузує неймовiрний.

      — Авжеж... не те, що тепер!

      — Я б свого зараз, як бовкуна запрiг у санчата — та по дрова... а то тепер у хатi така холоднеча, що аж вовки виють, — каже хтось з гурту.

      — Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було... — загомонiв гурт.

      — То чи не пiдемо грiться до Гальки?

      — Ходiм, ходiм! — одказало разом кiлька голосiв.

      Юрба посунула в шинок. Чiпка пiшов додому, повiсивши голову, про все, що чув, роздумуючи... Прокльони клекотали в його серцi, пекли його, мучили.

      На весну радиться Чiпка з матiр’ю:

      —