Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

в село. Посеред села стоїть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бiк i вросла в землю. Не тiльки покрiвля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокiм згiрку, величезний палац свiтить дверима-вiкнами... I палац уже, видно, давнiй та ще й запущений. Стiни пооблупуванi — де-где вивалюється цегла; покрiвля поржавiла; у вiкнах шибок не долiчишся. Мабуть, нiхто не живе в тому палацi, бо й двiр нерозчищений — зарiс густою муравою. Тiльки двi протоптанi узенькi стежечки тягнуться через увесь двiр до двох невеличких будинкiв — по один i по другий бiк палацу. Все те осунулось, опустилося... Так виглядали Пiски перед волею.

      А лiт за пiвтори сотнi не тiльки цього палацу, а й самих Пiсок i слiду не було. Там стояло невеличке сiльце, або краще — невеличкi хутiрцi розсипались по балцi, як стоги сiна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п’ять, а то все — землянки при самiй землi, як могилки, повiддималися. Тiльки один димар нагадував, що то не берлога звiряча, а людська оселя, що берегла людей од звiра i од лихої години. Землянка була з присiнок, схожих на рiв, та з хати — льоху. У хатi була пiч, де можна зварити їсти та погрiтися; одним-одно вiконечко — мале, як оддушина у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко вiд землянки стояли кружком верби, мов зачарованi дiвчата, а посерединi чорнiла яма, обставлена очеретом. То — копанка для води. Огорожi — нiякої. То тепер тiльки стали городи обгороджувати, а тодi — нiхто цього i в думцi не мав. Зайвої землi лежало неозорно перед тобою й за тобою... Приходь, заори, скiльки хоч — нiхто тобi й слова не скаже. Хiба тiльки сусiднiй пан полковник або сотник подумає: «Ловись, мов, рибко, мала й велика!» Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собi в затишку плодиться, прибуває, виростає... Серед пустих степiв красуються, як квiтники, веселi хутори, присiлки, села; де-где вже, посеред села, й церква бiлiє, — ще здалека горить хрест на сонцi...

      Так уродилося багато сiл i хуторiв кругом Гетьманського. Де був колись бiр — стало велике село Бiрки; серед ярiв та байракiв, мов з землi виросли. Байраки — малi й великi; там, де колись на лощинi вовки вили та лисицi нори рили, — красується село Вовча Долина. Тодi заснувалися й Пiски.

      Отже, як не давно Пiски настали, що вже почала вивiтрюватись i людська пам’ять про їх настання, та людська пам’ять не сховала того: коли i як оселився в них захожий сiчовик Мирiн Гудзь. Заховала тiльки людська спомка, що цей Мирiн був уже немолодий чоловiк, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що вiн ще довго пiсля того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю — воювання. «Воював, — казав вiн, — з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму — з звiром!» I дивись: скинув рушницю на плече та й потяг подовж поля — скiльки оком взглянеш... Немає день, немає два, iнодi й на третiй не видно. А там — глянь! i несе шкур п’ять або шiсть вовчих.

      Отак Мирiн доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набiг на свого звiра, що й його звоював. I нiхто другий звiр той, як Марина Зайцiвна, з пiщанських-таки хуторiв козача дочка.

      Йшов якось раз Мирiн з полювання додому. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а ще як огнем пекло. Вiтер подихав гарячий-гарячий...