Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

як рожева квiтка... Вона в одну мить прийняла руку. Вiн знову, осмiхаючись, уп’яв свої очi.

      — Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! — Та взяла справдi й повернулась до його спиною.

      Чiпка, як мала дитина, перелiз на другий бiк, — та все-таки заглядав в вiчi.

      — А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! — Та давай його вiнком по головi й по виду бити.

      «Бий, — думає Чiпка, — бий дужче... бий хоч цiлий вiк так, тiльки не прогонь вiд себе... Менi так любо та мило з тобою!»

      Вона трiпала об його вiнок, а вiн тiльки осмiхався... Вiнок швидко розсипався; головки од квiток поодлiтали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:

      — Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! — Та, згорнувши попiд лiктями свої бiлi руки, — сама вже послала йому бiсики очима...

      Чiпка не видержав. Як кiт на мишу, — так вiн кинувся на неї; мiцно-мiцно здавив її цупкими руками, влiпивши в щоку такий поцiлунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усiєї мочi.

      — Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! — закричала дiвчина, пручаючись. Вiн її ще мiцнiше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...

      Тодi вiн випустив.

      — Ну, та й удрала ж, — аж закрутило в носi! — каже вiн, скривившись.

      — А чого ж ти лiзеш, безстиднику? Рад, що саму дiвчину застукав на полi, то вже й лiзе!.. — каже вона. А в самої очi — так i смiються, так i грають!

      — Дурна ти... хiба що?

      — Як що? Он, послинив... ве-е! — та й стала витирати рукавом щоку.

      — Не одкусив же, — смiється Чiпка.

      — Ото б добре, якби одкусив... Тодi б я тобi очi видрала.

      — Якби подужала.

      — Тодi б побачив...

      Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а вiн — на неї. Повiнув вiтрець; розiрвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-пiд неї виплило в своїй пишнiй красi й обдало їх хвилями блискучого свiту, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотiли, пiднiмаючи догори свої похиленi колоски.

      Дiвчина прямо глянула Чiпцi в вiчi; якраз стрiлася з його очима та, спустивши вниз довгi й густi вiї, запитала :

      — Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?

      — Нiколи було, — не признається Чiпка, а сам собi подумав: чому я її не зустрiчав тут?

      — Що ж ти робив? — вона йому.

      — Коло хазяйства...

      — А в тебе земля ще де є?

      — Нi, нема.

      — А хата є?

      — Є.

      — А батько та мати? брати та сестри?

      — Одна мати.

      — Де ж ти живеш?

      — У Пiсках. А ти де?

      — Тобi навiщо?

      — А ти ж мене питала...

      — Нащо ж ти розказував?

      — Скажи хоч: як тебе зовуть?

      — Так, як хлiб жують...

      — Чия ти?

      — Батькова та материна...

      — Чудна ти!

      Вiн прилiг грудьми на землю, пiдпер своє лице обома руками пiд щоки та пильно-пильно дивився на неї.

      — Чи ти справдi налагодився мене з’їсти?.. Чого ти витрiщив очi?

      — Бо хороша дуже...

      Вона осмiхнулася, навела на його свої чорнi очi — гладила ними, вабила...

      — Iди вже собi додому... Чого ти прийшов?.. ковтнуть