Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

бiжить швиденько до зеленого морiжку вхопити свiжої травицi та хоч капельку проквасити душу од тiєї страшенної пилюги, що до сам,их печiнок добиралася, давила-душила.

      Грицько бачить, що за рудою й другi повертають з шляху, — пустився пiдтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

      Сонечко почало з-за гори випливати — грало, всмiхалося... Як легенькi блискавочки, забiгали по землi його пароси — i кришталем заiскрила роса по зеленiй травi... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забiй били; тут вiвцi бекають, мекають, кахикають... Легенький вiтрець подихає — i скрiзь розносить тепло раннього лiтнього ранку... Хороше так, весело!

      Чiпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чiм вiн думає? Що гадає? — Нiчого вiн не думає, не гадає... Вiн прислухається, що дiється у його в серцi, в душi... Хоче збагнути — й забуває... все забуває... Йому так гарно, весело; йому так вiльно, просторо... Чвала собi помалу. Торбина на плечi, малахай у руцi... Байдуже йому!.. Посилав вперед ногу за ногою — не думає: де вiн, i що вiн, i як вiн... Легко трепече його серце; дивнi якiсь радощi — не то сон, не то дрiмота — сповивають його душу...

      Догнали отару до становища. Дiд свиснув малахаєм — вiвцi розскочились, розсипались по зеленому полю...

      — Отепер, хлопцi, спочинемо!

      I сiдають нашi вiвчарi втрьох пiд деревом. Дiд виймає шматок хлiба та дрiбок солi, починає й собi снiдати...

      Грицько, чи присiв, чи нi — вже, дивись — опинився гiн за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує...

      Чiпка лежить на спинi, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте — нi хмарочки, нi плямочки — глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тiй синiй безоднi, як у сивому туманi... тiльки думка росте та ширша...

      «Що там? — дума Чiпка. — Там, мабуть, гарно так... Ач, як синiє!.. як сонечко сяє!..»

      — Дiду!

      — А що, сину?

      — Що там?

      — Де?

      — У небi?

      — Бог...

      Задумається Чiпка... Дивиться в небо, — йому так гарно дивитись у його...

      — Чи воно, дiду, є там люди?

      — Де?

      — На небi...

      — Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душi праведнi...

      — А хiба хто там був?

      — Так кажуть. Батюшка так i в церквi читає.

      — А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дiд, поснiдавши, молився богу.

      — Гарно, сину! — прошептавши молитву, одказав Чiпцi, — Гарно!.. Не те, що тут, на землi... Там усе добре, святе... А тут — усе грiшне та зле...

      Замовк дiд. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

      — То ще тiльки один бог милосердний держить нас на свiтi, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вiвця!.. Що вона кому заподiє?.. Нiкому нiчого!.. Ходить собi, щипле травицю зелену... вiвця, та й годi!.. А ми й її рiжемо, ми їмо її, як вовки голоднi... I чого ми тiльки не їмо?.. А воно то все — грiх! Усе нам оддячиться на тiм свiтi, все... Грiшнi ми, проклятi душi! Ми не тiльки над скотиною знущаємося, — ми й свого брата часом черкнемо...