Веселі пригоди. Петро Залєвський

точно як англійській.

      – Ну і…

      – Розкручувати не можна! Не мож-на. Ясно?

      – І що тоді з ним робити?

      Ромка поважно всівся, розкинувши обидві руки на спинку дивана:

      – Дякуйте, що в сусідах такий чоловік живе, як я. Юзер!

      – В тебе ж на телефоні ні копійки. Щоби в Америку…

      – Ага! – докинув і я.

      – Причому тут мобіла! До мене завтра брат приїжджає. Двоюрідний. Дійшло?

      – Е-е…

      – Ну й не дійде! – чомусь розсердився Ромка. Начебто ми спроможні вгадувати чиїсь думки. – Він добре в компах волоче, – продовжив сусід, – лівака привезе.

      – А що воно таке? Лівак.

      – Хе-хе!.. Програмісти! Це операційка така.

      – А ця вже погана, наша?

      Спец діловито заклав ногу на ногу:

      – Темнота! Нетрі! ЇЇ встановлюєш у комп’ютер, і нікуди дзвонить більш не треба. Отак!

      – То прийдеться таки розібрати компа?

      – Ну село-ковбаса! – продовжував кепкувати Ромка, начебто він виріс не на тому кутку, що й ми, – вона на диску, на диску!

      – А-а… – «заакав» Володька. Можна подумати, що він щось допетрав. Певно, так, як і я. Проте слідом за братухою я розуміюче «агакнув»:

      – Ага. А без одного гвинтика робитиме? – додав я на всяк’ випадок.

      – По любому. Сто відсотків. Взавтра встановимо. Хай тільки приїде, і відразу… Той шуруп ні до чого.

      – Його можна й не шукати?

      Ромка крякнув:

      – Ну… Лишнім він би там не був. Комплект!..

      Ось уже тепер нам ясно. Все ясно. Як серед білого дня! І більш не мені, а Володьці. Він же – голова! Бо старший:

      – Дуй в сарай по лома.

      – ???…

      – Будемо зривати підлогу. Поки мама не повернулась. Повинні успіть…

      БУЗУВІРИ

      Сидимо в густій кропиві. Під старою березою в кінці саду. Вечоріє вже, а ми з Володькою, братухою, тутечки ще з обіду. Печемося. Иги!.. Бо надумали з дому дременути. Та так, щоб назавжди. Ну, хоча б до темної ночі. А що робити? Коли в хаті таке-е… Бузувіри! Як говорить баба Настя.

      …І того шпаркого гвинтика не знайшли, і плінтуса потрощили. Ломом. Та якби ж-то тільки й того!

      Коли Володька почав завзято длубати важкою залізякою дошку в підлозі, я слушно зауважив, що непогано було б її підважити. Хай не думає, що тільки він – голова. І моя варить!..

      – Притягни поліно! – звелів братуха.

      – Я вже лома приносив! Тепер твоя черга!..

      Володька зло позирився в мій бік, та засікши рішучість моїх намірів, вирішив не вдаватись до подібних дрібниць, як-то тріску наших сорочок та звичного братерського сопіння з одночасним валянням на підлозі.

      – Подумаєш!..

      Видно, що старший меншому уступати не помишляв. Та братуха не став зайве нагадувати, хто випустив злощасного комп’ютерного гвинта у щілину між дошками, а пробіг очима по кімнаті:

      – І це згодиться! – його погляд зупинився на маминій прасці, що стояла в кутку кімнати. – Зараз її підкладемо.

      – А коли, ну, те-е… – мені вистачило ума засумніватися в братовій винахідливості. Та Володька договорити не дав:

      – Та