Веселі пригоди. Петро Залєвський

ж після того, як сусідська корова мобілку усмоктала, заспокоїтись ніяк не міг. Снив телефоном і марив. Днів зо три, пам’ятаю, як темна ніч ходив. І не їв, і не спав. А потім таки придумав. Голова! В агрофірму найнявся. Аж до кінця літа телят пас. Та копієчку до копієчки… А ще ж хрещений трохи доклав на іменини, бабуся – на Різдво та на Паску… Купив таки!..

      Телефон уже на ставок не бере. Ні-ні! На вулицю з мобілкою?! Та ви що? І не потикається. Тільки в хаті. Строго. Навіть мені до рук не дає. Каже, береженого й бог береже. Не інакше, як бабине. Щоб телефон, бува, ніхто лишній до рук не ухопив, замість дзвінка-мелодії вібрацію увімкнув: мобілка підскакує, мов жива, та екраном підморгує. Клас!

      І постійно схованки для апарату міняє. То, знаю, клав у тумбочку, в шухляду. Надійно. Проте не вихід – не вловити, коли Ромка, друзяка, дзвонить. То ховав поміж келихів у серванті – чутно, як дзижчить. Та Володька поспіхом телефон ухопив, що й фужер ненароком «пожужжав» на підлогу. Та на друзки. Не те…

      Отак братуха з десяток їх перебрав, тих тайників. Та останній сховок для мобілки він таки вдало підшукав. У баби Насті в кімнаті. На столі. То єдине, скажу вам, місце в нашому будинку, де завжди тихо й спокійно – ніхто не гасає, не верещить, не горлопанить, і по диванах не скаче. І бабуся телефонією не інтересується зовсім. Володька, звісно, хвалився їй чудо-апаратом, й те показував, та на те натискав, і музику їй через навушники… А бабуся, знай собі, посміхнеться та рукою махне, ви, мовляв, молоді, вам у тую коробочку й заглядати. Вона й не відала, до пори, до часу, як-то кажуть, що її кімната, а точніше, стіл – то вже не просто стіл, а таємне інформаційно-зв’язкове відділення її старшого онучка, Володьки.

      Ось і зараз – сидимо собі на лавочці, сонечко по тім’ячку талапає, а Володька, знай, безперестанку з двору в хату, з двору в хату, туди-сюди – чи нема повідомлення на бабиному столі. От морока!..

      Це в обід. А надвечір, ближче до ночі, здійнявся вітер, вулицею пилюгу погнав. Світу не видно. Ураган!.. Небо потемніло, гуркотіти почало. А потім як лине-е!.. Наче з відра. Блискає, гримить!.. Ми відразу в хату. Поки добігли, то й підмокнути встигли. Як тільки переодяглися, так і вечеря поспіла. Ми по пиріжечку, по другому… А на вулиці рве!.. Шматує!.. Щойно добрались до молока, як світло поблимало та й погасло. Дожовували вечерю при каганцеві, якого бабуся нашвидку приліпила на сірникову коробку, і – спати! Стра-а-шно…

      Хоч би яку свічечку в спальню, га? Краєм ока побачив, що бабця каганець до своєї кімнати понесла. І вона боїться!.. Ги-ги… Я й рота розкрив, щоб маму погукати, неси, мовляв, свічку! Та Володька на мене цитьнув – теж мені козаки. Та все село сміятись буде, коли прочує. Хай уже бабусі страшно, а нам?.. Парубота. З тим і поснули. Хоча я ще довгенько бачив відблиски бабусиного каганця на стелі…

      А вже вранці від нічної бурі на небі й сліду не залишилось. Сонечко крізь вікно таке чисте, таке вмите. Кожна краплинка на листі самоцвітами сяє. Ми ще й на вулицю не виходили, як Володька відразу до мобілки – а гляди, дзвонив хто? Я солодко потягувався, коли з бабусиної кімнати донісся якийсь лемент. Дивина. Чого не бувало, того