Веселі пригоди. Петро Залєвський

втомлено заховав телефон до кишені, – тепер можна й ігри.

      З екрана дійсно зникла нахабна таблиця.

      А далі – полетіло. Гуділи біля компа до пізньої ночі, наче стривожені джмелі. Відважні мотоциклісти гасали на таких неймовірних швидкостях, що здається вивалювались з екрану до нас в кімнату. Чесно!..

      А вранці, ледве відкрили очі, знову – туди! У те, у віртуальне, як важно казав Ромка. Аж тут! Знову!.. Те саме. Голубе небо, білі хмаринки і табличка – система потребує повторної активації. Для надійності. Залишилось п’ять днів. Отакої! Мчимо до сусіда.

      – Я би й рад, та нема звідки. вчора все до копійки з’їло. – Ромка солодко потягнувся.

      – То ж написано – безплатно!..

      – Брешуть! В Америку, певно, за гроші…

      …Ех, усього п’ять днів. П’ять! Завтра буде чотири. Треба просити в мами гроші. Ромці на поповнення рахунку. Аби дзвонив…

      2. Лом

      Проте мама на поступки не пішла. Крапка. Хоча ми дружно, в два голоси, скиглили щоранку, в обід, і щовечора. І так чотири дні. Все наше завивання вперлося в залізний аргумент:

      – Хліба нема за що купити! З вашими комп’ютерами…

      П’ятого дня комп помер. Ну майже. Написав на екрані, що нам з Володькою відмовлено в доступі. І це кому, кому?! Нам, його законним господарям. Братуха в тяжкій задумі обхопив руками голову, а я безнадійно розглядав блискучу велику кнопку на корпусі померлого апарата.

      – А може, його треба включити-виключити, га? – подав безнадійну ідею.

      – Ет… – махнув рукою Володька. Роби, мовляв, що хочеш.

      Спробував. І знову те саме…

      – Якби в компі календар відключити, га? – подумав я вголос.

      – Угу… – брат скривив недовірливо губи, – а як?

      – Може, десь є така спеціальна кнопка?

      – То вона ж одна! Та, що включати. І все…

      – А це? Ось! Дивись, – я тикнув пальцем на ще одну, – ага! Є!

      – Те-е… – Володька шмигнув носом, – натисни, коли хочеш. То кнопка для дисків…

      Правда. Ж-жик-вжик! Виїхала-сховалась тека.

      – От же ж!? Що будеш робити? – здається, якби переді мною стояв поламаний велосипед, а не комп, то я би обов’язково копнув його носаком.

      – Чуєш, а там, може, ще десь кнопка є?..

      – Де?

      – Ну, всередині…

      – А як поламаємо? – на якусь мить в моїй голові завертівся слабенькою дзиґою голос розуму.

      – Та що йому станеться?! Якщо є, клацнемо. А що?..

      Сказано – зроблено. Я подув по викрутку. Братуха – голова! Старший. Хіба ж ми нелюди які, щоб комп’ютера потрощити? Ми ж легенько, тільки заглянемо, подивимось, що там у ньому, а гляди, й робить почне. Коли там кнопочка є. Ота календарна. Ось тільки пару гвинтиків викрутимо…

      Володька від старання аж язика висолопив. А в мене від надмірного хвилювання чуб змокрів. Те-е-к… Один гвинтик вже є. Наш.

      – Тримай! – Володька простяг його мені.

      Від нервової напруги аж руки трусяться. Й сам не знаю як, але той клятий шуруп слизнув з моїх пальців, і…

      – Що?..

      – Упав. Десь тут… На підлозі.

      – Розтелепа!..

      Я