Веселі пригоди. Петро Залєвський

Спаситель наш!

      – Раз таке діло, я можу запропонувати вам…

      Ми уупинили маму на півдорозі до тієї злощасної ручки.

      – У нас є й інші моделі. – Продавець на мить замовк, певно, підбираючи зрозуміле нам слово: – повні.

      – То чого ж ви мовчите?! – мама повернулась знову до прилавку.

      Продавець знову вичавив із себе посмішку. Як-то воно зветься? Ага, згадав, сервіс! Гадаю, розмовляючи з нашою мамою десь біля тину на вулиці, він давно уже перестав би приязно посміхатися. І мабуть, таки вони полаялися б. А тут – що то сила волі в чоловіка! Сервіс!

      – Це домашній варіант. Продається разом з операційкою.

      – А він задачки розв’язує?

      – Звичайно… Тільки коштує трішки дорожче.

      – Ма-а, давай купимо домашній! Я такий хочу!.. – а що не кажіть, мій Володька- як знахідка.

      – Нащо ж нам той офіс? Та ще й порожній! – защебетав-затьохкав і я з другого боку.

      …Зітхнули полегшено, коли мама дістала гаманця. Охо-о… Сказиться тре’, як-то казала баба Настя, з тими купівлями. Сім потів зійде.

      – А що я говорив? – Ромка знову по складах: – до-маш-ній! – і чваньковито запхнув обидві руки в кишені шортів. Ми промовчали.

      Екран, чи то пак, монітор, купили такий же тоненький, як у Ромки. Правда, трохи менший, бо на великий у мами не вистачило грошей. Нам і такого вистачить!

      З купою коробок їдемо додому. На таксі. Ура! Душа співає-є!..

      Мама по приїзді побігла на роботу. А Ромка притаскав пару дисків з іграми. Ось вона, мрія! Ми дружно заходилися досліджувати обнову. Щасливі не менше за нас гуси з тієї радості сиділи цілісінький день без води.

      Тут уже юзер таки показав, що він щось у справах тямить – справно всі проводи поприєднував і наш апарат засвітився приємним літнім небом. Ну Ромка, ну голова!

      Аж раптом посеред тієї зачарованої сині висвітилась якась таблиця.

      – А це що таке? – Володька втупився в екран. – «Система потребує активації…»

      – Чого-чого? – перепитав я.

      – А це що за новини?! – братуха бликнув на Ромку. Та з усього було видно, що наш спец теж таке бачить вперше.

      – З моїм цього не було… Чесно. – Він знизав плечима, – дай почитаю.

      Ромка вняпився в таблицю:

      – Ага! Ясно. Потрібно ввести код.

      – А де ж його взяти? – покосився братуха на Ромку.

      – А коли не введемо? Тоді? Що? – слідом за братовим затрусився мій голос.

      – Нічого. Читайте – комп перестане працювати через шість днів. – Ромка тикнув пальцем на напис, – бачите?

      – То це за такі гроші… – мені пригадались наші кабани, – і всього на шість?

      – Це сьогодні, а завтра вже буде на п’ять, – шмигнув носом Ромка, – треба дзвонить.

      – Куди?

      – До них у фірму…

      Ми до толку ще не второпали, чому нам треба дзвонити, і звідки на наші голови звалилась така морока, коли юзер нас остаточно затуркав:

      – Треба шукати номер!

      – Де?..

      – Певно, в інструкції…

      Риємо!.. А вони ж всі не по-нашому писані.