Ігри долі. Іванна Боразан

її тільки в ракурсі своєї помічниці як ще одного працівника, який бездоганно виконує свою роботу. А так хотілося, щоб він поглянув на неї ніжним поглядом, щоб дивився на неї як на жінку, а не як на бездушного робота, який виконує його накази. А як же її почуття? Та хіба він міг звернути увагу на неї, коли біля нього крутяться такі кралі, яких він міняє, коли захоче. Ну, чому вона закохалася саме в нього? Та серцю не прикажеш. Ми не можемо обирати, кого нам любити, а кого ні. Це вибір нашого серця. І нам залишається тільки коритися його бажанню, хоча інколи це і приносить нам біль.

      За розрадою і порадами Анюта у свій вихідний пішла до Оксани. Вона жила на поверх нижче. Після того, як Аня почала працювати на фірмі Ніколаса Харта, вони майже не зустрічалися. Тому з винуватим виглядом і величезним тортом наша героїня подзвонила у двері Оксаниної квартири. Відчинила їх її мама, ввічлива жіночка років 45, також маленького росту, як і дочка. Анна привіталася і запитла, чи дома Оксана.

      – І тобі доброго дня, Анюто, – відповіла пані Світлана, – давно тебе не бачила. Я рада, що ти до нас завітала. А Оксана у себе в кімнаті. Я думаю, що вона також буде рада тебе бачити.

      – Сподіваюся, – з надією сказала Аня. І попрямувала до кімнати Оксани, яка була у кінці невеличкого коридору.

      Як і сім’я Анни, сім’я Оксани не була дуже заможною, такі собі «середнячки», тому вишуканістю своїх апартаментів не вирізнялися. Хоча у них і не було на стінах картин Моне, а меблі не були антикваріатними, за те у них було так затишно, що будь-які королівські палаци втрачали свої привілегії перед цією квартирою.

      – Привіт, – промовила Анна, заходячи до кімнати.

      – Привіт, – відповіла Оксана, не піднімаючи голови від комп’ютера.

      Після цих привітань у кімнаті запанувала тиша, це дозволило Анні пройтися поглядом по кімнаті. Нічого не змінилося. Таке ж спартанське облаштування кімнати. Оксана надто практична людина, тому нічого зайвого не любить. Тут тобі тільки найнеобхідніші речі: диван, на якому вона спить, робочий стіл, два стільці і невеличка гардеробна шафа, ще на столі комп’ютер і все. Скажете, що тут спартанське, звичайна кімната. Але ні, ніякої тобі сентиментальності, немає тут жодної квіточки, жодної відкриточки, навіть фотографії в рамці, що достить дивно для дівчини її віку та ще й блондинки.

      – Ну, ти ще довго будеш тупцювати на порозі, – порушила тишу Оксана. І, вставши зі стільця, попрямувала до подруги з похмурим обличчям.

      – Я просто не знала, чи мене тут хочуть бачити, – зніяковіло відповіла Аня.

      – Ти що, жартуєш, я тебе вічність не бачила, а ти ще смієш думати, чи тебе хочуть бачити, – з удаваною образою мовила Оксана. І несподівано усмішка з’явилася на її похмурому обличчі.

      – Пробач. Я просто…

      – Я знаю, що «просто», – не дала Оксана доказати Анні, – тепер дай гляну на тебе. Я так давно тебе не бачила, вже встигла забути, яка ти.

      – Нічого не змінилося, як бачиш. Для правдивості своїх слів Анна покрутилася