Тарас Шевченко та його доба. Том 1. Віктор Берестенко

«Кобзаря» як подію великого суспільного значення. Вони побачили справжнього й діяльного українського поета, незламну людину, яка має власне, обґрунтоване реальністю, передусім – знанням минулого України – історичне бачення.

      «Тема истории властно вторглась в ранние произведения Шевченка и, непрерывно обогащаемая, навсегда осталась в поле творческого внимания революционного поета, – зазначає ленінградський шевченкознавець Юрій Давидович Марголіс. І далі – Возникновение общественного интереса к историческим взглядам Шевченка помечено тою же датой, что и выход в свет первого сборника его стихов, а именно – 1840 годом.

      В июньской книжке «Маяка» за 1840 год выступил П. Корсаков, отметивший, что стихи Шевченко являются своеобразным, неповторимым дополнением к специальным историческим сочинениям, посвящённым Украине.

      В 1843 году сотрудник «Москвитянина» Ф. Китченко свои «Два слова собратам по поводу прочтения поэмы г. Шевченко «Гайдамаки» и присловье «Москвитянину» начал восклицанием: «Поэма г. Шевченко «Гайдамаки» есть драгоценный подарок не только для литературы русской, но и для частной истории России!»

      Возможно, что этот демонстративно хвалебный отзыв вызван и тем, что в 1842 году с неоправданной критикой «Гайдамаков» выступил в «Отечественных записках» В. Г. Белинский (не касавшийся, впрочем, историографической значимости поэмы). Однако славянофильствующий «Москвитянин» не мог, конечно, сколько-нибудь длительное время удержаться на позициях столь энергичной поддержки поэзии Шевченка. Когда в майской книжке 1844 года официозная «Библиотека для чтения» выступила с издевательской критикой исторической поэмы Шевченко «Гамалия», она встретила полное и безоговорочное одобрение переменившего фронт «Москвитянина»49.

      Про місце і значення історичної спадщини Кобзаря

      Далі Ю. Марголіс посилається на позицію П. О. Куліша50, наводячи кілька рядків, які містяться в його листі від 25 липня 1846 р. до Шевченка. Серед них – попри всі його добре відомі, подекуди прикрі недоладності у взаєминах з Тарасом Григоровичем, зокрема – досить нетактовні закиди на адресу померлого українського генія – саме той-таки Пантелеймон Куліш, здається, одним з перших писав про світову велич Т. Г. Шевченка.

      Слід зацитувати лист Куліша. Правда, в окремих рядках його пізнається повчальний напучувач. Однак для нас у цьому листі важливо інше, далеко вагоміше:

      «Милостивый государь Тарас Григорьевич!

      Перечитывая несколько раз здесь в Петербурге Вашего «Кобзаря» и «Гайдамаки», я от души восхищался ими и многие места заучил наизусть; но в то же время заметил осязательнее, нежели прежде, и их недостатки. Одни из этих недостатков происходят от Вашей беспечности, небрежности, лени или чего-нибудь подобного; другие от того, что Вы слишком много полагались на врождённые Ваши силы и мало старались согласить их с искусством, которое само по себе ничтожно, но в соединении с таким талантом, каким Бог одарил Вас, могло

49

Ю. Д. Марголис. Исторические взгляды Т. Г. Шевченка. Ленинград, 1964. С. 5.

50

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 – 1897) – відомий український письменник, прозаїк і поет, критик, етнограф, фольклорист. Про свою першу зустріч з Шевченком, що відбулась у червні 1843 р. у Києві, детально розповів в автобіографії «Жизнь Кулиша»: «Ввіходить хтось до Куліша в полотняному пальті. – «Здорові були!.. А вгадайте – хто» – «Хто ж, як не Шевченко?!» (А ніколи не бачив його й намальованого) – «Він і є!.. Чи не нема в вас чарки горілки?» і т. д. Тут уже й пішло справжнє січове балакання, а далі й співи». Тоді ж П. О. Куліш і Шевченко здійснили поїздку вгору по Дніпру, до колишнього Межигірського монастиря, ловили рибу на Дніпрі, записували народні пісні. Під записом пісні «Да все луги, все береги, ніде води да напити(ся)» в альбомі Шевченка 1839 – 1843 років – дата «1843, июня 14, вночі на плоту, проти Межигірського монастиря…» Після повернення до Києва Шевченко виїхав на Полтавщину до знайомих, а П. О. Куліш з 3 липня – у відрядження для обстеження архівів та монастирів у Київській губернії. Повернувшись на початку жовтня до Києва, П. О. Куліш почав листування з поетом… яке було перерване арештом обох у 1847 р. у справі Кирило-Мефодіївського товариства та наступним засланням: Шевченка – рядовим в Окремий Оренбурзький корпус із забороною писати і малювати, П. О. Куліша – у Тульську губернію без права служити «по учёной части». Відновилося листом П. О. Куліша до Шевченка від 6 листопада 1857 р. і тривало до 1860 р. включно. (Спогади про Тараса Шевченка. К., 1982. С. 1129)