Кращі твори (збірник). Леся Українка

барвисті квітки,

      Буду сіять квітки на морозі,

      Буду лить на них сльози гіркі.

      І від сліз тих гарячих розтане

      Та кора льодовая, міцна,

      Може, квіти зійдуть – і настане

      Ще й для мене весела весна.

      Я на гору круту крем’яную

      Буду камінь важкий підіймать

      І, несучи вагу ту страшную,

      Буду пісню веселу співать.

      В довгу, темную нічку невидну

      Не стулю ні на хвильку очей,

      Все шукатиму зірку провідну,

      Ясну владарку темних ночей.

      Так! я буду крізь сльози сміятись,

      Серед лиха співати пісні,

      Без надії таки сподіватись,

      Буду жити! Геть думи сумні!

[2 травня 90 р.]* * *

      Коли втомлюся я життям щоденним,

      Щоденним лихом, що навколо бачу,

      Тоді я думку шлю в світи далекі,

      Блукає погляд мій в країні мрії.

      Що бачу я в далекому просторі?

      Прийдешність бачу я, віки потомні.

      Мені ввижається, як в тихім, ріднім колі

      Старий дідусь навча своїх онуків,

      Про давнину справдешні байки править,

      Про те, що діялось на нашім світі.

      Родинне коло діда оточило,

      Сини та дочки, молоді онуки;

      Одні уважно, пильно вислухають,

      У других тиха мрія в очах сяє.

      Онук щонаймолодший сів близенько

      Край діда і слідкує його рухи

      Палким, уважним поглядом блискучим.

      Дідусь мовляє тихо, урочисто:

      «Щасливі, дітки, ви, що народились

      В лагідний час, в безпечную годину!

      Ви слухаєте, мов страшную казку,

      Сю розповідь про давні дикі часи.

      Так, дітки! світ наш красний, вільний

      Темницею здавався давнім людям;

      Та й справді, світ сей був тоді темниця:

      В кормигу запрягав народ народа,

      На вільне слово ковано кайдани.

      Півроду людського не звано людьми,

      Затято йшов війною брат на брата.

      Ви знаєте, що звалося війною?

      Тоді війною звали братовбійство

      Во ім’я правди, волі, віри, честі,

      А кроволиття звалося геройством;

      Убожеством там звали смерть голодну,

      Багатством – награбовані маєтки,

      Простотою – темноту безпросвітну,

      Ученістю – непевнеє блукання,

      Бездушну помсту звано правосуддям,

      А самоволю деспотичну – правом.

      Всім гордим-пишним честь була і слава,

      Зневаженим-ображеним погорда.

      Загинув би напевно люд нещасний,

      Якби погасла та маленька іскра

      Любові братньої, що поміж людьми

      У деяких серцях горіла тихо.

      Та іскра тиха тліла, не вгасала,

      І розгорілася багаттям ясним,

      І освітила темную темноту, –

      На нашім світі влада світла стала!..

      Се розповíдали мені старії люди,

      Не за моєї пам’яті було те».

      Так говорив дідусь. Онук найменший,

      Підвівши чоло, ясно подивився,

      Уста тремтіли усміхом утішним.

      «Дідусю,