Притча про нових Маккавеїв. Валерій Гаєвський

Читать онлайн.
Название Притча про нових Маккавеїв
Автор произведения Валерій Гаєвський
Жанр Историческая литература
Серия
Издательство Историческая литература
Год выпуска 0
isbn



Скачать книгу

Шістьох баранів й одного бика візьмете з моїх табунів.

      Коли Криве-Кривейто у супроводі двох вілкатсів[36] дрібним підтюпцем подався виконувати волю Великого князя, Гедимін викликав писаря; його черговий лист Папі Римському Іоану XXІІ був взірцем християнської смиренності як і личило справжньому королеві.

* * *

      Священний вогонь на вівтарі храму Перкуна, висікаючи зливу сліпучих відблисків з крупних смарагдових очей ідола, надавав їм саме тієї грізної сили, якою і мав володіти бог-громоверожець, покровитель литовських лицарів. Височенна бронзова статуя із золотою головою була встановлена у храмі Гедиміном одразу після його сходження на великокняжий трон; її оточували накриті золотим дашком чотири могутні стовпи з мореного дуба, прикрашені густою тонкою різьбою, – ось таким чином гадав володар Литви вмилостивити Перкуна за важезну образу, вчинену Міндовгом. Тисячі літ у древньому капищі, спорудженому у священному гаю біля злиття рік Вільні й Вілії, не вгасав священний вогонь, над яким виріс дерев’яний храм; одного ж чорного дня ще на пам’яті батьків Лиздейки вчинено злочин, вага якого розчавить будь-яку людську істоту. Вогонь загашено, чотирикутна споруда з товстими кам’яними стінами поповзла над священним місцем високо вгору; князь Міндовг називав її «собором», але так тривало недовго – Перкун невзабарі жорстоко покарав його.[37]

      Вогонь цей могутніший усього, що є на їхній землі, земля ж могутніша за людину, і не вистояти литовцю супроти долі, якщо він не вдихатиме запахів рідної землі, якщо не повернеться до своїх основ завдяки землі до вогню, що пахне горілими бурштином, живицею й дубовими полінами зі Священного гаю. І ніколи й ніде не буває вогонь ближче до людини, а земля-закоханою у людину, як тільки тут, перед грізним уособленням Перкуна, милостиво приймаючого безкровні жертви.[38]

      На великих срібних тацях весталки[39] вносять нарізані великими шматками зварені баранину й яловичину, обкладені корінням трав зі Священного гаю й ставлять перед ідолом, аби Перкун теж взяв участь у священній трапезі.

      Білих баранів й бика зарізано жертовним ножем одним з найвправніших войдил[40] біля глухої західної стіни храму, там же м'ясо зварено у великих мідних казанах вуршайтами[41] й розкладено по тацях. А ось подати жертовні страви Перкуну – то жіноча справа; служниці священного вогню на відміну від лаум,[42] котрі теж перебували на службі у Криве-Кривейто, були переважно молодими і вродливими, бо ж слугували навіки молодому володарю, князю духів-охоронців й духів-провідників у потойбічний світ, живішому від усього живого у лісах, на землі, в небесах, і воді.

      …Зводити собор Міндовг запросив будівничих з Вормсу,[43] які і скопіювали тамтешній по-німецькі масивний собор з важкими конічними вежами (наразі на них вже не було позолочених фігурних хрестів) й трьома нефами[44] всередині, центральний з яких вивищувався над двома бічними, відділений товсти- ми колонами



<p>36</p>

Вілкатси – (у древніх слов’ян-вовкодлаки) легендарні воїни у язичників, у бою були непереможними.

<p>37</p>

На догоду могутньому у ХІІ-ХІІІ сторіччях Лівонському ордену Міндовг прийняв католицьку віру, за що був вбитий своїми підданими.

<p>38</p>

принесені в жертву тварини не спалювалися на Священному вогні.

<p>39</p>

весталки – жриці Священного вогню.

<p>40</p>

войдили – жерці керували обрядом жертвопринесення.

<p>41</p>

вуршайти – жерці непосвячені.

<p>42</p>

лауми – злі відьми, які теж слугували Криве-Кривейто.

<p>43</p>

Вормс – імперське німецьке місто на Рейні; відоме своїм собором, побудованим у романському стилі.

<p>44</p>

неф – витягнуте у довжину культове приміщення, покрите склепіннями.