Притча про нових Маккавеїв. Валерій Гаєвський

ич чільну роль у перемозі об’єднаного війська слов’ян над Тевтонським орденом віддав полякам. Постаралися у цьому відношенні і московітські автори, нахабно спекулюючи історичними реаліями.

      А ось українські письменники досі мовчали. Не надто їм баглося заглиблюватися у товщу століть коли, на їх думку, ще й України і українців не існувало.

      Тим часом, у складі об’єднаного литовсько-польського війська під Грюнвальдом рубалося чимало русинів, цебто наших предків – українців. Адже натоді до складу Великого князівства Литовського входило кілька древніх руських князівств, котрі не побажали, як московіти, гнутися під важким чоботом Золотої Орди. І населяли їх русини, цебто нинішні українці і білоруси. З іншого боку, до складу Польської корони, входила Червона Русь – великий осколок князівства Данила Галицького. І її населяли українці, яких перегодом будуть називати галичанами. Тож у своїй історичній повісті Валерій Гаєвський художніми засобами відтворив історичну правду, створивши яскраві образи наших пращурів.

      Один з її головних героїв Силуян Вітряк, представник древніх русів, втілює у собі найкращі риси середньовічного українського лицарства. Він виконує найвідповідальніші завдання польського короля Владислава ІІ Ягелло, без яких перемога над тевтонами була б не можливою.

      Таким же мудрим винахідливим і мудрим постає у повісті боярин Федір Попіл, майстер бою на дворучних мечах.

      Саме такі герої, як вони, і були фундаторами української нації, яка пройшла у своєму розвитку вкрай тернистий шлях.

      Сказане вище – одне з головних досягнень автора. Але не тільки цим вартісна повість. Написана вона у жанрі історичного детективу і складається із взаємопов’язаних 24 новел з напруженим динамічним сюжетом.

      У повісті колоритно зображено такі історичні постаті, як польський король Владислав ІІ Ягелло, Великий князь Литовський Вітовт, Великий Магістр Тевтонського ордену Ульріх фон Юнгінген, татарський хан Джелал-ад-Дін, а також персонажі другого плану, зокрема, командир татарської гвардії бахадур Джаміль.

      Новаторська повість Валерія Гаєвського має велике пізнавальне й ідейно-виховне значення для усіх прошарків українського народу, історична самоіндентифікація якого все ще перебуває в розвитку, бо у ній ще чимало «білих плям».

      Леонід Шморгун, генерал, Верховний отаман

      Селянського Козацтва України, головний редактор газети

      «Козацька Україна Єдина»

      РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

      МАРІЄНБУРГ. ЖОВТЕНЬ 1409

      Будні у Палаці Великих Магістрів, як завжди мали присмак небезпеки й повсякчас тримали Гросмейстера Ульріха фон Юнгінгена у напруженому стані погоні за шансом, який би врешті решт урівноважив древню постійність життя Ордену з його загрозливою мінливістю.

      У обставинах, складність яких і не снилася його попередникам, надто бундючному Конраду[1] (дивно, але найболючіше зраджують чомусь близькі люди) йому вдалося блискавично й успішно провести дипломатичний наступ, і це стало великою перемогою над самовпевненою особою, яка всіляко перешкоджала йому здобути цілком заслужену найвищу посаду у братів-рицарів, пророкуючи, що він втопить їхнє майбутнє у своїй лютій ненависті до пихатих «пшеків».[2]

      Багатоходівку у цій партії, він, істинний Гросмейстер, розіграв, як і легендарний Герман фон Зальца,[3] блискуче: у Добжині й Ноймарку добряче дав підступному Ягайлу[4] по пиці, а затим через добродійника Венцеслава[5] (тому панові зі скарбниці Ордену заплачено добряче) домігся вкрай потрібного нині для Ордену перемир’я. Гріховно-темний і все ж майже піднесений захват на мить спалахує у його свідомості від думки, що він таки невдовзі посадить на ретязь нахабного грізного ведмедя, з яким йому ніколи не вжитися у прибалтійській берлозі. Авжеж, вділений Господом час для підготовки до найважливішої у його житті праведної рицарської битви використано плідно. Його друг Генріх Болінброк, котрий кілька разів гостював у Марієнбурзі, а заразом мечем хрестив язичників у литовських хащах, врочисто заявив польським послам, що вважає себе сином Прусії. Колишній граф Дербі, а нині король Англії Генріх ІV, ніколи не кидав слів на вітер, на додаток він дозволив собі поглузувати з посіпак Ягайла, зауваживши, що не може вчинити політичного демаршу, якщо навіть помітить якісь випадки загравання своїх рицарів з чужими жонами. Про це відомо вже усій Європі, а ось успішні перемовини із Сигізмундом Угорським відбулися у цілковитій таємниці. Невдячний вискочка Вітовт повернувся від нього лише з туманними обіцянками, на додаток розлючена раптовою загадковою пожежею юрба угорців затоптала на столичній площі майже увесь його почт. Відтак побіг князьок на поклон до убивці свого батька, гріховно ховаючи навіть від самого себе свій караючий погляд ката. Ось такий спільник у тебе, хитромудрий Ягайло…. А тим часом гостей Ордену все більшає і більшає – рицарі з усієї Західної Європи розганяють нудьгу у великому рефектарії[6]

1

Конрад – Великий Магістр Конрад фон Юнгінген попередник Ульріха фон Юнінгена, його брат.

2

«пшеки» – поляки (глузливе).

3

Герман фон Зальца – Гросмейстер Тевтонського Ордену у ХІІІ ст., один з творців його європейської могутності.

4

Ягайло – Владислав ІІ, Король Польщі, очолював польсько-литовське військо у битві під Грюнвальдом.

5

Венцеслав – Король Богемії.

6

Рефектарій – зимова трапезна у Палаці Великих Магістрів.