Руденька. Юля Пилипенко

цікава панянка… я не помилився… приїжджайте… і ні про що не думайте… Я не буду від вас приховувати – ви цікавите мене з двох причин: по-перше, ви – вродлива жінка, по-друге, це стосується роботи.

      – Я не знаю. – У мене були певні сумніви щодо цього.

      – А що ви робитимете в Дніпропетровську? І які у вас плани на найближче майбутнє? – він був невгамовний.

      – Мені нічого тут робити… щодо вашого запрошення… я подумаю. Можливо, полечу до Парижа вчити французьку… Я вже піду, добре? Я сьогодні ще нічого не їла. І… дякую вам.

      – Ви мені вже за щось вдячні?

      – Так. Дякую за незвичайне спілкування і за те, що ви – цікава людина. Останнім часом мені цього бракувало. А можна на «ти»?

      – Як для вас зручніше. Я звик звертатися до людей на «ви»…

      – Я теж… просто я відчуваю, що в мене може вирватися «ти»… тому наперед перестраховуюсь, – я засміялася.

      – Останнє запитання, Юлю… і не буду вас більше затримувати, обіцяю. А хто у вас там весь час так голосно гавкає? Його ніяк не можна зробити тихіше? – тихо спитав він.

      – Це мій пес Роджер Федерер, – я реготала.

      – Він теж у теніс грає?… Ви з ним живете? – чоловік у чорному був дещо здивований. – Я б хотів з ним познайомитися.

      – Так… але це буде тільки після того, як я вас познайомлю з батьками, – я говорила дуже серйозно.

      – Боюся, я поки що не зовсім до цього готовий, – він сміявся.

      – Я мала на увазі батьків мого пса. Відпустите мене перекусити? – У мене був чудовий настрій після спілкування з цим чоловіком, і я відчула, як добряче зголодніла за день.

      – Не смію затримувати. Смачного. Я тобі подзвоню. Бувай. – Він перший перейшов на «ти» і закінчив розмову.

      …Ми проговорили з ним понад годину: моє мокре волосся вже майже висохло… Я повинна була заїхати за Елею ще сорок хвилин тому…

      Назавтра я захворіла. Коли його дзвінок пролунав наступного разу, він просто сказав: «Юлю, приїжджайте… а то наше спілкування розвіється, мов дим. Ви нездужаєте? Я дам вам велику машину. Хворітимемо разом… Ну скажіть мені, Юлю, як мені сп…ти вас із вашого Дніпропетровська?» Я розгубилася і сказала: якщо вже на те пішло, то я приїду тільки своєю машиною, бо дуже люблю дорогу, музику і обожнюю кермувати сама.

      Минуло ще кілька днів… він не телефонував… Я чекала його дзвінка так, як чекають на поїзд або літак, який має доправити тебе до невідомої чарівної країни. Мені хотілося набрати номер його телефону… та руки чомусь тремтіли. Я не розуміла, що зі мною відбувається… доти, аж поки він не подзвонив знову… Виявилося, що він теж хворів, але тепер він чомусь не запрошував мене в гості… Це здалося мені дещо дивним, хоча в цьому чоловікові мене дивувало геть усе… Якось він спитав мене: «А що в тебе виходить робити найкраще?»… Я замислилася і сказала: «Я не знаю… у мене все непогано виходить… я добре граю в теніс… легко засвоюю мови… я чудово розмовляю англійською, непогано італійською… у мене виходило займатися PR і ресторанним бізнесом… мені здається, я змогла б відкрити