Руденька. Юля Пилипенко

причому давно.

      Моя валіза самотньо кружляла на безкоштовному атракціоні під назвою «багажна стрічка». Дуже зворушлива картина: я, моя валіза і нікогісінько навкруги… Відчинилися двері… Дніпропетровський аеропорт… Міжнародний термінал… Я виходжу: всіх, кого зустрічали, вже давно зустріли… ті, кого не зустрічали, хтозна-коли поїхали самі… Авжеж… сім років тому все було інакше… по шкірі бігли мурашки… а нині так порожньо й тихо… мене ніхто не чекає, ніхто… крім чоловіка в чорному, який напевно чекає не мене. Я не знаю, чому в мене всередині все затерпло, коли я його побачила. Я мовчки проминула його і почула: «Я вас чекав…» Уггі спинилися, валіза завмерла… і в голові, мов блискавка, промайнула єдина думка: «Скільки можна?»

      – Навіщо ви мене чекали? – спитала я стомленим голосом.

      – Я ще не знаю. Можливо, у мене до вас буде незвичайна пропозиція, – він говорив з приємним акцентом.

      – Яка незвичайна пропозиція? – Мені не вдавалося далі приховувати усмішку.

      – Чим ви займаєтеся? Ви живете в Москві чи в Дніпропетровську?

      – Що… за питання… я ніде не живу… у Дніпропетровську.

      – Як вас звуть? У вас є зараз час? – Він говорив зі мною так, ніби я була його колишньою дружиною.

      Це було схоже на якийсь допит… а я, мов те нерозумне дитя, чесно відповідала на його запитання, сама не розуміючи, навіщо я це роблю… чому взагалі з ним розмовляю… А все через його нестандартну зовнішність, інтонації його голосу… манеру говорити… І його обличчя чомусь здавалося мені знайомим…

      – Мене звуть Юля. І мені й справді вже час іти. Я могла вас бачити в Москві? Мені здається знайомим ваше обличчя.

      – Не знаю. А де ви були в Москві? – поцікавився він і посміхнувся.

      – На Російському тижні моди, на Московському тижні моди… загалом оце й усе… ще я бігала кроси навкруг Патріарших ставків, перед тим попоївши круасанів у «Волконському», але там я точно не могла вас бачити…

      – На такі заходи я не ходжу. А що ви робили на Московському і Російському тижнях моди? Вас зустрічають?

      – Так, мене зустрічають. І мені час іти. Мене й так затримали на сорок хвилин. Я теж зазвичай не ходжу на такі заходи, але була там із друзями.

      – А хто вас зустрічає?

      – Подруга.

      – Чим ви займаєтеся?

      – Можна сказати, піаром. – Мене веселив цей діалог. Це чимось нагадувало інтелектуальну гру «брейн-ринг».

      – У вас жорсткий графік роботи? – він не вгавав.

      Вигляд у мене був отетерілий. Ми вже вийшли на вулицю, а він все ще мучив мене своїм «дізнанням». На нього чекала машина з водієм. Мене тим часом ніхто не чекав.

      – Ви ж казали, вас зустрічають. – Він вдивлявся в якісь машини чи людей, які ймовірно могли мене очікувати.

      – Так, моя подруга затримується.

      – Може, вас підвезти?

      – Ні, дякую.

      – Ви впевнені?

      – Цілком.

      – Будь