Руденька. Юля Пилипенко

під носом? – Він знову «завів своєї».

      – Впала, – тихо сказала я зніяковівши.

      – Скільки тобі було років? – Він вдивлявся у мій маленький шрам.

      – Вісім… ні, дев’ять. Я просто йшла і впала… на рівному місці. Мене привели додому, все обличчя заюшене, мені все здавалося червоним… Бідолашна моя мама! Я місяць сиділа вдома, не могла ходити до школи, не грала в теніс. А що, шрам дуже помітний? На нього ніхто ніколи не звертав уваги. Чому тебе це цікавить?

      – Ні… не дуже. – Він жодного разу навіть не глянув у меню. – Мене цікавить усе, що пов’язане з тобою.

      – Це не єдиний шрам на моєму тілі. У мене їх багато. Один з них – у формі значка «мерседес». Він величезний, але я його не прибираю. Це нагадування про те, чого варте моє життя і скільки людей за нього боролися.

      – Я хочу знати про тебе все. Зможеш розповісти мені, що з тобою сталося? Чому ти не мружишся, коли дивишся на сонце? Що ти любиш? Що ненавидиш?

      – Не знаю… я спробую… я ніколи не розповідала цю історію від початку до кінця… не знаю, з чого почати… Я ненавиджу білі стелі й завивання сирени. Коли я ходжу до тренажерного залу… я не можу робити вправи, лежачи на спині… тому що практично у всіх спортзалах білі навісні стелі… і лампи… Щоразу, коли я лягаю на лавку і бачу цю стелю, мені хочеться покликати на поміч… як тоді… Білі стелі асоціюються у мене зі смертю… Я пам’ятаю приватний літак і чоловіка, який забрав у мене соковите зелене яблуко… і зловісний звук… хрускіт яскраво-зеленого яблука – цей чоловік жадібно зжирав його на моїх очах, а я нічого не могла з цим удіяти… я не могла повернути собі своє яблуко, а мені так хотілося… Я пам’ятаю, як розревілася, коли вперше побачила сонце… Всі пасажири цього рейсу хотіли до мене доторкнутися і бажали мені успіху… пам’ятаю гаряче повітря Єрусалима… Париж зводив мене з розуму… Моя остання ніч… я згадувала запах лондонського дощу і шукала клаптик паперу… пам’ятаю, як він обіймав мене востаннє в аеропорту… мої останні слова «I have your word»[7]… щодня я бігаю по шість-сім кілометрів… я бачу кольори життя інакше… і живу кожним днем, як востаннє… я пам’ятаю дитяче фруктове молоко… я не можу забути, як мій брат вів мене за руку піщаним пляжем, але я зрадила його надії й поховала жовтого пластикового чоловічка… я не забуду, як кричала від болю… як щогодини мене будили, вмикали світло і примушували писати по-англійськи ім’я, прізвище і місце проживання… я пам’ятаю, як благала їх дати мені поспати і не знала, що зробити… мій перший крок у вісімнадцять років… пам’ятаю день, коли у мене втретє відібрали моє власне життя… ми з татом гуляли трасою, і я боялася відпустити його руку, боялася, що тримаю ту руку востаннє… моя перша страшна самотність… не можна було ні з ким говорити… не було мобільного, Інтернету… ніхто не знав, що зі мною і де я… була тільки кімната, порожня шафа й ліжко… і знову біла стеля… я пам’ятаю дикий жах, коли я знову побачила себе в дзеркало… він подарував мені собаку… пам’ятаю, як від найменшого дотику на моєму тілі на очах розпливалися криваві синці… я благала Господа, щоб він подарував мені ще

7

Ви дали мені слово (англ.).