Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.. Микола Литвин

бори,

      Схитнулися сильні ворожії рати —

      І впали московські запори.

      Загриміли кріси, здрігнулися гори,

      Кров плила широко, як море…

      А військо Січове – Стрілецькії Чети,

      На Галич ішли на багнети!..

      Так писав про червневий наступ 1915 р. поручник легіону УСС, член його Пресової кватири (1915–1917), письменник, автор текстів і мелодій багатьох стрілецьких пісень, уродженець Зборівщини Р. Купчинський[25].

      27 червня 1915 р. синьо-жовтий прапор замаяв над княжою столицею Галицько-Волинської держави – Галичем[26]. «Було нас чотири сотні під командою курінного Дідушка. Першою ввійшла в Галич сотня Левицького, а за нею інші. Сотник Д. Вітовський обняв команду над містом у ратуші. Незадовго злетіла стрімголов з ратуша російська хоругва, а на її місці замаяла гордо наша. Між нами і москалями розпочалися малі перепалки, що другого дня розвинулися у велику й кроваву битву…» Цього фронтового листа чотаря І. Балюка від 5 липня 1915 р. надрукував віденський «Вістник СВУ» (№ 21–22). То була остання кореспонденція талановитого поета й автора нарисів. 27 липня 20-літній юнак із с. Трибухівці Бучацького повіту загинув у бою.

      Під сильним вогнем противника галицькі стрільці по палаючих мостах форсували Дністер і продовжували переслідувати відступаючі частини брусиловської армії. 2 липня пощастило Д. Вітовському зі своєю сотнею визволити рідне с. Медуху під Галичем. На честь славного земляка селяни побудували тріумфальну арку, квітами зустрічали січовиків. Продовжуючи наступ, курені легіону вийшли на річку Золота Липа, де зустріли шалений опір противника, який встиг закріпитися на лівому березі. Спроби з ходу форсувати річку не вдалися. Мало того, січовики, особливо підрозділи чотарів Цяпки, Гаврилка і Балюка, зазнали серйозних втрат, а хорунжа О. Степанівна із групою своїх стрільців була оточена і захоплена у полон (відправлена у табори Туркестану)[27]. 7 липня обидва курені виведено в тил.

      Після звільнення 6-м корпусом 2-ї австрійської армії 22 червня 1915 р. Львова і згодом майже всього краю до галицьких стрільців стали надходити вісті від рідних і знайомих. Стало відомо про тяжкі наслідки нової окупації краю, депортації ненадійних громадян на схід[28]. «Галичина під час окупації опинилась в руках всякої поліцейської і чиновничої наволочі, котру посилано сюди на посади, а вона, користуючись з воєнного стану, робила, що хотіла, і не тільки буквально грабила доми і людей… але й від себе додавала жару руйнуванню українського життя, її культурних сил»[29], – писав пізніше М. Грушевський у праці «Новий період історії України». Зрештою, голову Наукового товариства імені Шевченка у Львові, майбутнього провідника Української революції М. Грушевського 1916 р. теж вислано далеко в Росію[30].

      Вперше серед фронтових сотень з’явилося молоде поповнення із Коша – запасної частини, створеної у березні 1915 р. Кіш, або, як його називали січовики, Кадра, займався набором

25

 Стрілецький Календар-Альманах на 1917 p. Львів, 1917. С. 54.

26

 Українські січові стрільці перші ввійшли до давньої галицької столиці // Свобода. 1915. 7 серп.

27

 Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. С. 208–222; Степанів Я. Олена Степанівна в Ташкенті (1916–1917 рр.) // Україна. Наука і культура. Київ, 1994. Вип. 28. С. 30–41; Олена Степанів – Роман Дашкевич. Спогади і нариси / упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк. Львів, 2009. С. 51–80, 124–139.

28

 Крип’якевич І. Галичина під час російської окупації. Серпень 1914 – червень 1915. Відень, 1915. 116 с.; Реєнт О. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.). Київ, 2003. С. 309–311.

29

 Цит. за: Літературна Україна. 1991. 1 серп.

30

 Каппелер А. Мала історія України. Київ, 2007. С. 144.