Название | Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр. |
---|---|
Автор произведения | Микола Литвин |
Жанр | История |
Серия | |
Издательство | История |
Год выпуска | 2015 |
isbn | 978-966-03-7196-5 |
Окрім того, треба пишатися тим, що ми маємо тисячолітню традицію української національної державності. Ідея соборності теж має тисячолітню традицію. На світанку національної історії вирішальну роль для територіальної й духовної єдності наших предків русинів відіграло прийняття християнства 988 р. князем Володимиром. Вірні християнству землі об’єднали в Київську Русь. Відтак виникла Київська церква як гілка Вселенської церкви. Традиції Київської Русі продовжила Галицько-Волинська держава. Один з її трьох королів – Данило під час коронації короною, надісланою 1247 р. папою Інокентієм IV, підкреслив, що прагне єдності всіх християн, поєднання Риму з Константинополем. Однак вже в наступні століття живе тіло народу було розчленоване: західні землі опинилися під владою Литви, а згодом Польщі; Буковина і Придунайські землі потрапили до Молдовського князівства, а потім Польщі, Угорщини, Туреччини. Ще раніше, в XI ст., Закарпаття відірвала Угорщина. На жаль, у цьому регіоні залишилися сили, які прагнуть будь-якими засобами маркувати кордон історичної Угорщини. Видається, що величний пам’ятник угорцям на Верецькому перевалі, неподалік могил карпатських січовиків 1939 р., як, зрештою, російській імператриці в центрі Одеси, Леніну в містах Сходу і Півдня України служать десоборизації історичної свідомості, розтлінню національної/колективної пам’яті мільйонів українців нашої держави.
Українська козацька держава XVII ст., на жаль, теж так і не зуміла включити Галичину і Західну Волинь, але її створення стало справою не лише Б. Хмельницького, а і представників усіх країв. 1659 року Українська держава втрачає права на самостійні зносини із зарубіжними партнерами, згодом у залежність від Росії потрапляє торгівля, відтак фінанси, аж поки у 1764 р. автономію України було ліквідовано повністю. Це фактично стало початком повної ліквідації української державності. Вже у 1775 р. сумнозвісна Катерина II знищила Запорізьку Січ, чим позбавила українців власного війська, а на початку вісімдесятих років на Україні вводився інститут намісництва, – вона ділилася на губернії, що фактично означало включення Української держави до загальноімперської системи.
Що ж до Галичини і Буковини, то вони з кінця XVIII ст. до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. І це справді суспільний феномен, що наш пошматований століттями народ зберіг єдність мови й усупереч чужинцям залишився одним народом, етнокультурним тілом.
У XIX ст. ідея державності й соборності була обґрунтована в творчості діячів національного відродження – Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, «Руської трійці» на чолі з Маркіяном Шашкевичем, Михайла Драгоманова, Івана Франка, публікації яких були добре знані українцям по обидва береги Збруча[1]. Вперше вільнолюбні Шевченківські поезії прилюдно декламовано у Львові на літературно-музичних вечорах товариства «Руська бесіда» у 1862–1863 рр. у недавно зведеному Народному домі. Тоді ж започатковано традицію Шевченківських поминальних богослужінь. Незважаючи на конфесійні поділи, місцеві греко-католики брали участь у православних богослужіннях на честь Кобзаря, твори якого давали романтичне бачення звитяг українського козацтва та пропагували ідею незалежності України[2].
Визначним досягненням суспільно-політичної думки кінця XIX – початку ХХ ст. було й чітке обґрунтування стратегії відновлення соборності земель. Власне в роботах галичанина Юліана Бачинського «Україна ірредента» (1895) і харківського адвоката Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (вийшла 1900 р. у Львові) ідею соборності етнічних українських земель пов’язано із завданням виборення державно-політичної незалежності України. Нещодавно львівська громада увічнила інтелектуальну звитягу цього харківського політика, а згодом військовика-самостійника УНР меморіальною дошкою на будинку «Народної гостиниці» (нині регіональна митниця). Вдячні львів’яни також встановили меморіальну дошку уродженцю Мелітополя, ідеологу українського націоналізму Дмитру Донцову, який, уникаючи переслідувань російського царату, перед Першою світовою війною замешкав неподалік Наукового товариства імені Шевченка; не полишив він Львів і в міжвоєнний період.
На початку ХХ ст. державницькі традиції наддніпрянського козацтва на західних землях пропагували вихованці парамілітарних товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт», спортивного товариства «Україна». Як відомо, стрільці і старшини легіону Українських січових стрільців 3 вересня 1914 р. на вокзальній площі Стрия на Львівщині заприсягли не лише цісарю, але й майбутній незалежній Україні. Це вони довели бойовою звитягою проти царських військ на горі Маківка,
1
2