Осінні узори. Роман Іваничук

усе має своє. Правда, інколи облюбовував якусь річ у односельців, але хіба то мусиш таки вже мати, щоб просити чи торгуватися? Можна й дочекатись – терпеливо, статечно – і диви, само в руки прийде. Тож такої черешні, як у вчителя, що на пенсії, ніхто не мав і навіть не бачив: ягоди брунатно-білі і великі, небезмай, як волоський горіх. Який би то, людоньки, вони попит мали по п’ятницях на базарі, а в учителя дарма марнуються, горобці від них жиріють. Пробирався якось Пантела ранньою весною до тієї черешні за гілочкою, щоб нащепити на своїй, та не прийнявся зраз. А ось помер старий учитель, вдова до міста перебралася – не забере ж черешеньки з собою, то й перекочувала вона разом з кубометром прілої землі на гору до Пантели… Було ще й таке колись: людей виселювали. Дехто з сільських поводився тоді ніби на ліцитації: брав, бо то куркульське, ніс до себе, бо то багацьке, а потім мусив віддавати. А Пантела не гнався за людським добром. Він хіба тільки йшов за якоюсь дрібницею, яку колись випадково запримітив, а тепер вона без діла валялася: чи то колодочка на скобі, нашийник собачий або ж колун, забитий намертво у дровітню… А як восени падали яблука і деякі котилися згори пологим схилом, то Пантела дріботів за кожним зокрема, нехай аж донизу, і скидав їх у бесажину – отоді люди й бачили його, та навіть плечима не знизували, бо звикли. І ще зустрічали старого щоп’ятниці в містечку на ринку за різним газдівським крамом: від меду в дерев’яних бочівочках до виправлених на кувадлі зношених кінських ухналів.

      А як же інакше, коли без людей мусить жити? Прадід брав у багачів, як своє, дід у бідноти брав за кару, татові пай давали, Пантела ж сам мусить собі гріш добувати – від власних яблунь до знайденої скоби…

      А роки біжать, мов борзі коні, біжить вниз річка через потіччя, збігає молодість у Насті, та не йдуть на гору старости, бо так уже повелося в Пантели, що до нього люди не йдуть.

      Але ні, один таки ходив – Юрко. І любилися як з Настею! Та поставив він на своєму: не піде до мерців жити, а Настя теж уперлася: «Ніхто з нашого роду нікуди звідси не йшов». – «Так ти піди, ти ж молода, а він най гибіє собі на горі». – «Не піду…»

      – Ти собі як хочеш, Насте, а я тебе тут не тримаю, – водно нагадував старий.

      Що ж воно тримає? Стугонять лише вітри на горі зимою, замітають сад і будівлі; влітку світло у вікна не проб’ється крізь гущавину зеленого схрону; в стайні рік від року однаковісінько жує жвачку коровина і шемрають у хліві ягниці, попід вікнами кучерявиться городова м’ята, що розтирається під ногами й обприскує каміння призьби зеленою блювотиною…

      Це тримає? Чи, може, держить страх жити з сусідами пліт до плоту? У них усе спільне – і поле, і розмова, а вона не навчилася так. Бог знає, а ніхто звідси нікуди не пішов – ні живий, ні мертвий.

      – Ти йди, Насте, віддавайся на сторону, час тепер такий, що діти летять у світ, як ялинове насіння. Аби-сь на мене не банувала…

      – А чому сюди ніхто не йде, тату?

      Дивився Пантела на дочку – гарна була, але ж відцвітає, і Юрко, що вже й спав з нею в стодолі на горищі, живе з іншою в долині, бо на гору йти не